Читати книгу - "Ми проти вас"

вкладеться спати, скільки рукавичок уже й не сподіватися знайти після дитячого садка? Скільки разів думаєш собі, що якби природа справді хотіла, щоб люди розмножувалися, то еволюційно було б уже передбачено, щоб у батьків із передпліч росли ложечки для взуття, аби нам було зручніше дотягуватися до того, що зникло під усіма цими клятими диванами й холодильниками? Скільки годин минає, поки ми чекаємо на наших малих? Скільки сивих волосин у нас з’являється через них? Скільки життів ми присвячуємо їхньому одному життю? Що потрібно віддати, аби бути добрими батьками? Та небагато — просто все. Саме так — усе.

Бах. Бах.

Стоячи на горі, Ана обертається до своєї найкращої подруги й запитує:

— Пам’ятаєш нас у дитинстві? Коли ти завжди хотіла бавитися, ніби ми маємо дітей?

Майя киває, не зводячи погляду з міста.

— Ти ще хочеш мати дітей? — продовжує Ана.

Майя ледь розтуляє губи, відповідаючи:

— Не знаю. А ти?

Анині плечі ледь здригаються — від гніву та горя.

— Можливо, коли постарію.

— «Постарію» — це коли?

— Ну, в тридцять років.

Майя довго мовчить, а тоді запитує:

— Хочеш мати хлопчиків чи дівчаток?

Ана відповідає так, ніби обдумувала це все своє життя:

— Хлопчиків.

— Чому?

— Тому що до них світ ставиться по-свинськи лише час від часу. А до нас — майже завжди.

Бах.

Мама зачиняє багажник і стримує плач, бо знає: якщо зараз пустить хоч одну сльозу, то вже не зможе зупинитися. Ми не хочемо плакати перед нашими дітьми, скільки б років їм не було. Заради них ми готові на все, а вони ніколи про це не знають, бо ще не розуміють розмаху чогось, що є безумовним. Батьківська любов нестерпна, необачна і безвідповідальна. Наші діти здаються такими малими, коли сплять у своїх ліжечках, а ми сидимо поруч і відчуваємо, як усередині нас щось розривається. Відчуття власної недосконалості й докори сумління триватимуть ціле життя, ми заліплюємо все щасливими фотокартками, але нікому не показуємо проміжків у альбомі, де залишається те, що приносить нам біль. Беззвучний плач у кімнаті з вимкненим світлом. Ми лежимо й не можемо заснути від жаху при думці про все, що може статися з нашими дітьми, про все, що може випасти на їхню долю, про всі ситуації, в яких вони можуть стати жертвами.

Мама обходить автомобіль і відчиняє двері. Вона не особливо відрізняється від будь-якої іншої мами. Вона любить, вона боїться, лютує, соромиться, не дає собі ради. Вона не спала, а сиділа біля ліжечка, коли її хлопчикові було три роки, дивилася на нього, сплячого, і боялася всіх жахіть, які можуть з ним статися, — так само, як і всі батьки. Але вона ніколи й подумати не могла, що боятися треба було протилежного.

Бах.

Починає світати, містечко спить. На головній дорозі, що веде геть із Бйорнстада, не видно ні душі, але двоє дівчат, які стоять на горі, не зводять поглядів із траси. Вони терпляче чекають.

Майї вже не сниться зґвалтування. Не сниться, як Кевін затуляє їй рукою рота, як натиск його тіла здавлює її крик, його кімната з хокейними кубками на полицях, підлога, від якої відскочив ґудзик її блузки. Тепер їй сниться лише спортивна доріжка навколо Височини — її видно звідсіля. Сниться, як Кевін біг по ній сам-один, а вона вийшла з темряви, тримаючи в руках рушницю. Приставила її до його голови, а він тремтів, плакав, просив у неї пощади. Уві сні Майя вбиває його. Щоночі.

Бах. Бах.

Скільки разів мамі вдавалося розсмішити свою дитину? Скільки разів вона реготала від синових жартів? Через наших малих усе всередині нас перевертається, коли ми розуміємо, що вони вперше пожартували навмисно, коли бачимо їхнє почуття гумору. Жартуючи, вони вчаться маніпулювати нашими почуттями. Якщо вони нас люблять, то невдовзі навчаться брехати, берегти наші почуття, вдавати з себе щасливих. Вони занадто швидко вчаться розуміти наші бажання. Ми можемо уявляти собі, ніби знаємо власних дітей, але вони мають свої альбоми і стають дорослими у проміжках між фотокартками.

Скільки разів мама стояла перед будинком біля автомобіля, дивилася на годинник і нетерпляче гукала сина? Сьогодні вона не мусить так робити. Він кілька годин тихо просидів на пасажирському сидінні, поки вона складала речі. Його колись таке натреноване тіло стало худим за кілька тижнів, а мама з боєм змушувала його щось з’їсти. Він порожнім поглядом дивиться крізь вікно.

Що може мама пробачити синові? Хіба можливо знати це заздалегідь? Ні тато, ні мама ніколи не повірять, що з їхнього малого хлопчика виросте злочинець. Мама не знає, які жахіття сняться синові вночі, але через них він із криком прокидається. Після того ранку, коли вона знайшла його на спортивній доріжці, непорушного від холоду, закам’янілого від жаху. Він обпісявся, сльози відчаю обморозили йому щоки.

Її син зґвалтував дівчину, але довести нічого не змогли. Завжди будуть люди, які стверджуватимуть, що він просто викрутився і що його сім’я уникла покарання. Звісно, вони мають рацію. Але мама ніколи цього не відчує.

Бах. Бах. Бах.

Коли машина викочується на дорогу, Майя стоїть на горі й розуміє, що Кевін сюди ніколи не повернеться. Що вона його зламала. Завжди будуть люди, які стверджуватимуть, що Майя перемогла.

Але вона ніколи цього не відчує.

Бах. Бах. Бах. Бах.

На мить спалахують стоп-сигнали, мама востаннє дивиться у дзеркало заднього виду на будинок, який був для них домом, і на залишки клею на поштовій скриньці, з якої літера за літерою здирали прізвище «Ердаль». Тато Кевіна сам-один складає речі в інший автомобіль. На спортивній доріжці він стояв біля дружини й бачив, як їхній син лежить у мокрому від сліз светрі та обпісяних штанах. Їхнє життя розбилося задовго до тих подій, але лише зараз мама побачила уламки. Тато не допоміг їй, коли вона напівнесла, напівтягнула снігами їхнього сина. Це було два місяці тому, і відтоді Кевін не виходив з дому, а його батьки заледве перемовлялися кількома словами. Чоловіки значно конкретніші у самовизначенні, ніж жінки, — вона засвоїла цей урок життя, а її чоловік і син завжди визначали себе одним-єдиним словом — «переможець». За її пам’яті, чоловік завжди вбивав хлопцеві в голову одне й те саме: «Люди бувають лише трьох видів: ті, хто перемагають, ті, хто програють, і ті, хто спостерігають».

А що тепер? Ким вони є, коли не перемогли? Мама відпускає гальма, вимикає програвач, виїжджає на