Читати книгу - "Мама для Зефірки, Поліна Ендрі"

- Ну що, заспокоїлася?

Дівчинка мило відригує та піднімає свої великі горіхові очі. Дивиться на мене, моргаючи довжелезними віями, смішно забруднена карамеллю. Дивовижне поєднання кольорів, темні очі та світле волосся!

Сидить переді мною, в розкритій курточці, волосся з-під шапки кучерями посипалося вниз. Ну вилита кучеряшка Сью! Тільки, світленька. Напевно, очі їй все ж таки дісталися від тата, а волосся мамине. Ай!

Довелося мені пожертвувати річним запасом цукерок та помаранчевою "фантою" у блакитній пляшці. Передчуваю, її батьки не погладять мене по голові за таке. Але це диво мені так вимотало нерви, що я вже й на це готова.

Що я можу сказати? Довелося мені побігати по торговому центру, заглядаючи в десяток магазинів за її батьком і ще стільки ж разів почути кричуще "тато!", щоб вкотре вдаритися обличчям у багнюку, тому що вона помилилася. Слово честі, мене вже відвідала думка, що ніякого тата не існує, і це все чийсь безглуздий розіграш! Я навіть крадькома оглядалася, раптом десь стоїть прихована камера і завтра мене покажуть у якомусь ідіотському гуморному телешоу. Але якщо він все ж таки існує, я вже мрію подивитися в очі цьому балаболу. І виписати йому по самі... кххм. Ну не хоче ніяк зі мною розлучитися це диво! Не це, ох не це я мала на увазі, коли стоячи біля новорічної ялинки торік загадувала нарешті привести в життя своє "дітище". Бійтеся своїх бажань.

- Як тебе звуть, диво?

- Зефілка.

- Ти хотіла сказати, Зефірка?

- Я плосто "л" не вимовляю, - хмуриться діловито, озирнувшись на всі боки. - Я хочу в туалет.

Туалет... Спокійно. Дітей у мене зроду не було, але відвести дитину в туалет зовсім не важке завдання, правда?

- Тобі скільки років? - цікавлюся, тим часом вже починаючи в думці вираховувати мало не логарифмічні рівняння.

Дівча піднімає до мене долоньку з пухкими пальчиками, загинаючи тільки один палець, великий. Ага, чотири! Раптом загинає ще й вказівний. Хм.. То три чи чотири?

- Ну, ти вже велика дівчинка, на горщик вмієш ходити?

Зефірка киває, навіть не уявляючи, наскільки полегшила мені завдання. Ну ось, проблему вирішено!

- А горщика ж у мене немає, - спантеличено згадую, дивлячись тужливо в засніжене вікно.

- Гаразд, я зараз швидко збігаю до магазину. Потерпиш п'ять хвилин? - Дівчинка киває, хоча навряд чи їй у її віці є справа до того, що таке п'ять, або тридцять хвилин. - Нічого тут не чіпай і сиди тихо. Добре?

– Добле.

Як же чудово, що я живу одна.

Стоячи в одному чоботі, на ходу намотуючи на шию шарф, мене раптом як громом з неба вражає думка!
Господи, їй лише чотири роки. Куди ж її одну залишати? Аггрррр! Повертаюся, стрибнувши вперед на одній нозі.

– Слухай, плани змінилися. Підеш зі мною до магазину?

– Піду, – з важливим виглядом погоджується не моє диво.

- Давай тоді, йди до мене, я допоможу вдягнути шапку і застебну тобі курточку...

Дорогі читачі, вітаю вас у моїй новинці) Якщо вам подобається початок, ставте лайк цій позитивній зимовій історії ✨ Ну що, ходімо шукати нашого тата?)