Читати книгу - "Із праху посталі"

і вогняних очей. Коли кожна люстра була прихистком, а кожен черевик — коміркою, коли кожне ліжко жадало дивовижної білизни, а перила передчували ковзання істот, легких, наче пилок. Коли кожне вікно, покорчене плином століть, спотворювало обличчя, які визирали з тіней. Коли кожен порожній стілець, здавалося, займало щось невидиме, коли кожен килим очікував невидимих кроків, а насос на задньому дворі зітхав, простираючи мерзенні зілля до землі, покинутої в страху, що кошмари вирвуться назовні. Коли всі паркетні дошки зарипіли від мастики втрачених душ, коли кожен флюгер на високих дахах закружляв від пориву вітру і вишкірив грифонові зуби, а за стінами заворушилась шашіль…

Тільки тоді явилася царська кішка на ім’я Ануба. Грюкнули вхідні двері.

І ось уже Ануба.

Убрана в тендітну шубку зарозумілості, вона прогулювалася коридорами, тихіша за найтихіші лімузини ще за кілька століть до їх винаходу. Це благородне створіння тільки що повернулося з подорожі, яка тривала три тисячі років.

Усе почалося, коли її муміфіковану та сповиту в полотно поклали разом з іншими кішками до царственних ніг Рамзеса, де вона проспала кілька століть у товаристві інших муміфікованих та загорнутих у саван котів і прокинулася лише тоді, коли Наполеонові вбивці спробували зрешетити левине обличчя Сфінкса, перш ніж гармати мамелюків[1] скинули їх у море. Потому кішки разом з цією котячою царицею кочували по магазинах, аж поки локомотиви королеви Вікторії не почали колесити Єгиптом, використовуючи за паливо сувеніри з гробниць і сповиті в просяклі асфальтом полотна трупи. Тож паротяги так званого експреса «Нефертіті-Ту-ту-танхамон»[2] димили кістками й займистою смолою. Поки експрес доїжджав до Александрії, чорний дим піднімав і розвіював по вітру прах родичів Клеопатри, а їхній дух нісся геть і осідав на єгипетській землі. Звідти усе ж вцілілі від огню кішки на чолі зі своєю імператрицею вирушили в Штати, запаковані у великі котушки папірусу для паперового заводу в Бостоні. Розмотані, кішки повтікали на товарних поїздах, у той час як папірус, що лишився від них поміж невинних виробників канцелярського приладдя, вбив дві чи три сотні перекупників жахливими могильними бактеріями. Переповнені хворими на єгипетські недуги лікарні Нової Англії незабаром по вінця забили клієнтами всі кладовища. Тим часом кішки, що посходили з поїздів у Мемфісі, штат Теннессі, або Каїрі, штат Іллінойс, залишок шляху до міста темного дерева, до високого і найбільш незвичайного Дому пройшли пішки.

І ось Ануба, з покритою сажею шерсткою, з вусами, схожими на іскри блискавки, ходою оцелота увійшла в будинок тієї особливої ночі, не звертаючи уваги на порожні кімнати й ліжка без сновидінь, та підійшла до головного вогнища у великій вітальні. Не встигла вона тричі крутнутися, вмощуючись, на місці, як у схожому на печеру каміні спалахнув вогонь.

Поки цариця кішок відпочивала, нагорі в десятку камінів запалав вогонь.

В диму, що клубився в трубах у ту ніч, лунали звуки й примарні образи експреса «Нефертіті-Ту-ту-танхамон». Він з гуркотом мчав по єгипетських пісках і метав навсібіч сповивальні полотна мумій, схожі на розгорнуті бібліотечні сувої для вітрів.

І це, звичайно, була тільки перша гостина.

Розділ З

Високе горище

— А хто був другий, Прабабусю, хто наступний?

— Та, Що Спить і Снить, дитя.

— Яке прекрасне ім’я, Прабабусю. Навіщо вона тут з’явилась?

— Високе Горище покликало її через увесь світ. Над нашими головами друга за важливістю висока мансарда, яка направляє вітри, а її голос відлунюється у їх струменях і потоках по цілому світу. Сновидиця мандрувала цими потоками під час штормів, у світлі блискавиць і пошуках затишного містечка. І ось вона прийшла, і ось вона тут! Послухай!

Тисячу-Раз-Прабабуся примружила очі, схожі на лазурит, і підвела погляд.

— Послухай.

А нагорі, оповите ще більшим шаром темряви, ворухнулося щось схоже на сам сон…

Розділ 4

Сновидиця та її сни

Задовго до появи першого слухача цієї історії з’явилося Високе Горище, через розбиті шибки відкрите всім вітрам, що линули від блукаючих хмар на їхнім шляху в нікуди, деінде, чи будь-де, і змушували горище розмовляти саме з собою в той час, поки вони нагортали з пилу на дошках японський піщаний сад.

Шепіт і бурмотіння леготу й сильних вітрів, що бентежили погано припасований ґонт, ніхто не міг розібрати, крім Сесі, яка з’явилася незабаром після Ануби, ставши найкрасивішою і найособливішою дочкою в Сім’ї тоді, коли освоїла свій талант — проникати спочатку у вуха інших людей, а звідти прямо в їх розум і ще далі аж до снів. Тут на горищі вона простягалася на пісках стародавніх японських садів і пливла маленькими дюнами, поки вітер грався з дахом. Там вона чула мови, якими говорять погода й далекі краї, знала, що відбувається за цим пагорбом, або за цим морем з однієї сторони та за далеким морем з іншої, про що віяла вікова хуртовина з півночі, та що тихцем нашіптувало вічне літо з-над Мексиканської затоки й амазонських джунглів.

І ось так, уві сні, Ceci вдихала запахи пір року і слухала гомін про далекі міста на рівнинах за горами. За столом вона могла розповідати про ґвалт або безтурботні заняття незнайомців за десятки тисяч миль. Одна за одною з її вуст зривалися побрехеньки про те, хто народився в Бостоні або помер у Монтереї, які вона чула вночі, коли засинала.

Сім’я часто говорила, якщо сховати Сесі в музичну скриньку замість цих колючих мідних барабанів і покрутити її, то вона гратиме музику про всі кораблі по дорозі в порт або з нього, а можливо — чому б і ні? — про весь блакитний світ, а потім і цілий всесвіт.

Загалом, вона була богинею мудрості, і Сім’я, знаючи це, поводилася з нею, як з порцеляновою люлькою, дозволяючи їй спати годинами, знаючи, що, коли вона прокинеться, то бринітиме відлунням дванадцяти мов і двадцяти умів, філософій, достатніх, щоб перевершити Платона опівдні або Арістотеля опівночі.

І тепер Високе Горище зі своїм арабським узмор’ям пилу, з японським чистим білим піском, чекало під ґонтом, що шарудить і шепоче, згадуючи про близьке майбутнє, всього лише за кілька годин, як кошмарні розваги повернуться додому.

Про це шепотіло Високе Горище.

І, дослухавшись, Сесі поквапилася.

У сум’ятті крил, плутанині туманів, імли і душ, схожих на стрічки диму, вона побачила власну душу та свої непереборні бажання.

«Треба поквапитися, — подумала вона. — А тепер швидше! Біжи вперед. Лети швидше. Для чого?»

— Я хочу любити!