Читати книгу - "Тато для двійняток, Галлея Сандер-Лін"

На тумбочці з боку поки що невідомого хлопця (чи навіть чоловіка) стояла невідкоркована пляшка вина. Інших пляшок з алкоголем (порожніх або повних) навколо не спостерігалося. Отже, вони в номері навіть не пили, Віолу сюди вже привели «ніякою». Чомусь дівчина розлютилася ще більше і, обходячи розкиданий одяг і взуття, рушила до заповітної пляшки. Зараз вона як перекине її на голову сплячого гада, а потім розполосує його хтиву фізіономію і...

Тимур?! Віолетта завмерла на півдорозі до заповітної мети, впізнавши випадкового нічного супутника. Вона не раз бачила однокласника із закритими очима, коли він дрімав на парті під час перерв, і милувалася його довгими пухнастими віями і чуттєвими губами. До горла підступив ком.

Так, це був той Тимур, в якого вона була таємно закохана ще з п'ятого класу. Той Тимур, з яким вони цілих півроку сиділи за однією партою і були кращими друзями, поки він раптом (з досі незрозумілої причини) не став ворогом. Той Тимур, який був головним і непримиренним суперником ось уже стільки років не тільки у навчанні, але і в танцях. Той Тимур, який робив її шкільне життя нестерпним і завжди говорив гидоти. І, нарешті, той Тимур, якого вона не змогла за ці роки викинути із серця і якому так і не зважилася освідчитися. Збиралася, якраз після випускного, коли вони вже не будуть сидіти за сусідніми партами. Просто щоб виплеснути те, що накопичилося в душі, і забути.

А може, і зізналася таки, але він ось так вчинив? Сам казав, що на випускному її чекає великий сюрприз і виблискував очима. Відразу після того, як її пара обійшла його пару на недавніх змаганнях. З маленькою перевагою, але обійшла. Хоча ні, не робила визнань. Принаймні в здоровій пам'яті. Останнє, що пам'ятала, – як хлопці та дівчата з класу в спеціально знятій для заходу кав'ярні на першому поверсі невеликого готелю грали в «пляшечку». Причому Віола якраз не грала (і Тимур, до речі, теж), а дивилася на інших і підбадьорювала, попиваючи сік, який їй приніс... А хто, власне, приніс?

Ні, ніяких спогадів. Тільки веселий сміх однокласників, келих із соком в руці, а потім порожнеча...

Кровожерливі думки про пляшку були разом забуті. Як Тимур міг так з нею вчинити, як міг?! Гаразд би хтось чужий, але він... У грудях ніби хтось дірку пробив, по щоках градом котилися сльози, рука з пляшкою опустилася. Мозок гарячково намагався знайти пояснення, відмовлявся вірити. А якщо... Раптом Тимур просто був п'яний і не розумів, що коїть, а зранку нічого й не згадає? Але... ні, він, як і вона, не п'є. Хм-м, а може, просто вирішив відтягнутися заради свята і його з незвички розвезло? Або... а якщо його теж обпоїли? Але кому це робити? Навіщо?

Віолетта розуміла, що просто намагається його виправдати і бреше сама собі. Він сам кого хочеш може обпоїти і склянку в глотку заштовхати. Серце нило і кровило. Тимур Гаджиєв, якого вона за очі прозвала Гад, виправдав це прізвисько цілком і повністю. Відчуваючи себе використаною і брудною, Віола в той же час боялася піти в душ, хотіла якомога швидше втекти, поки однокласник не прокинувся. Так, тільки б не прокинувся!

Вона просто не в силах зараз подивитися йому в очі і, напевно, вже ніколи не зможе змусити себе це зробити. Ні, він не повинен застати її тут, і якщо вранці все забуде, тим краще. На нього вічно дівчата вішаються, нехай думає, що це був хтось із них. Аби забув цю ніч, аби не згадав!

Тимур злегка ворухнувся, і Віолу захлеснула паніка. Наплювавши на гидливість, вона, відставивши бутель, скинула скатертину, натягнула випускну сукню, похапцем взулась і, підхопивши сумочку, вилетіла з номера. Розмазуючи сльози, спустилася на перший поверх і переконалася, що випускники все ще святкують. П'яний шум і відгомони музики били по мізках, скроні ломило.

Як можна непомітніше прошмигнувши до чорного ходу, яким, як вона випадково побачила, офіціанти з кав'ярні користувалися для виносу сміття, Віолетта спішно покинула готель, радіючи, що адміністратор злегка дрімав за стійкою і не бачив її ганебної втечі. Опинившись на задньому дворі серед сміттєвих баків, вона тим не менше відчула себе куди краще, ніж в номері. Свобода!

Викинути сукню, викинути всі спогади, яких і так майже немає, викинути з серця цього гада! Тільки ця думка билася зараз в мозку. Віолу хитало, ноги запліталися, але вона впевнено йшла додому, добре, що тут було не так вже й далеко. Наближався світанок. Світанок, який повинен був стати символом нового життя, а став крахом старого.

Однак чим ближче Віолетта підходила до будинку, тим сильніше сповільнювалися її кроки. Заявитися зараз додому, перебуваючи в повному роздраю і фізично, і духовно... Про це навіть мови бути не могло. Захотілося зникнути, сховатися, щоб ніхто і ніколи не знайшов, і плакати, плакати, поки б'ється серце. Зупинившись, Віола повернула назад. Ні, додому не можна, не зараз... А куди тоді? Чи є місце, де їй не загрожуватимуть товстим солдатським ременем і не будуть істерично лаяти, а просто дадуть побути наодинці з собою і виплакатися? Може, на станцію? Там є покинутий будинок і... Ні, туди ходять наркомани, це ще гірше.

– Віолко! – пролунав з боку дитячого майданчика знайомий голос.

Обернувшись, вона побачила Ярослава, який піднявся з гойдалок. Злегка кострубатий, він стрімко прямував до неї. Це був той Ярик, який жив поверхом нижче і знав її з народження. Той Ярик, який завжди підтримував і допомагав. Той Ярик, який захищав у збиток собі. І, нарешті, той Ярик, який вже довгі роки, з самого першого класу школи, був її єдиним і незмінним партнером по танцях. Найближчий друг. Ні, єдиний справжній друг.