Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Безглуздо.

Не чекаючи спуску курка, я повільно вийшла до них.

— Почекай, — сказала, піднявши руки вгору і неквапливо рухаючись у їхньому напрямку. Мій голос був максимально спокійним. — Не варто.

Це було повною дурістю. Я могла загинути, але дивне почуття нашіптувало мені діяти. 

Хлопець смикнувся у мій бік.

— Не підходь! Стій на місці! — закричав він, а його паніка зросла в кілька разів.

— Як скажеш. — Я зупинилась.

— Ти хто така? — Він розгублено дивився на мене.

— Я та, хто хоче тобі допомогти не допустити непоправної помилки.

— Чорт! Чорт! Чорт! — Вільною рукою він схопив себе за волосся. Потоптавшись на місці і подумавши кілька секунд, хлопець знову заговорив. — Вали звідси! Хутко! І забудь про все, що бачила!

Він махнув пістолетом у мій бік, а потім вказав на місце, звідки я щойно вийшла.

Я не боялася за своє життя. Хтось міг назвати це дурістю, самовпевненістю, божевіллям чи безтурботністю, але я була впевнена, що зі мною нічого не станеться. Так стверджувала інтуїція, а вона ще жодного разу не підводила. До того ж було страшно. Не за себе, а за чоловіка, смерті якого я могла запобігти.

— Подумай ще раз. Невже гроші варті життя брата? Хіба таким шляхом ти хочеш їх отримати? — говорячи це, я продовжила підходити до нього невеликими кроками. У мені жила надія, що мій спокійний, тихий голос його заспокоїть.

— Ти не розумієш! Його всі обожнювали, а я був порожнім місцем! — Він почав махати зброєю у різні боки. — Йому все діставалося, а мені нічого! Нічого! Я відновлю справедливість!

Жадібність була головною причиною його поведінки. Заздрість і дитячі образи, що зародилися в серці давним давно, штовхали на це.

Дуло знову зупинилося напроти чоловіка. Той уже не виглядав таким спокійним. Він мовчав і насторожено спостерігав за рухами брата. Зрозумів всю небезпеку ситуації та вирішив не привертати до себе зайвої уваги, а вирішення проблеми залишити мені.

Так було найкраще. Його слова лише погіршили б ситуацію. Але мене турбувала ще одна річ. Мене тягло далі, погляд постійно чіплявся за спину молодшого брата. Там не було нічого, крім пітьми, але поклик посилився. Він кликав мене саме туди.

Я намагалась не звертати на нього уваги та зосередитись на юному хлопцеві.

— Це не справедливість, — лагідно поправила його. — Вбивство дуже простий спосіб позбутися проблем. Це показник слабкості. Якщо хочеш довести, що ти сильний, тоді відпусти його та займися своїм життям. Почни все спочатку, працюй, досягни всього самостійно, а не за криваві гроші. Його смерть не зробить тебе щасливим. Час все розставить на свої місця. Якщо твій брат справді ні на що не здатний, то швидко їх витратить і залишиться ні з чим, а ти в цей час сам зароблятимеш на життя. Я допоможу тобі. Обіцяю. — Мій голос був тихим, але впевненим.

Він не кричав і не робив жодних дій, тримав пістолет тремтячими руками і дивився, як зацькований звір, то на мене, то на брата.

Слова поступово почали доходити до нього. Сумніви проникли в його голову і поступово руйнували стіну образи та злості. Я була близька до мети, залишалося лише трохи дотиснути.

— Нічого не залишається безкарним. Ти зламаєш своє життя, зруйнуєш усе, що маєш. Це того не варте. Ти ж не вбивця, совість мучитиме тебе до кінця твоїх днів. Не роби дурниць. Довірся мені. Все налагодиться. — Я зробила ще кілька кроків і зупинилася за метр від нього, потім повільно простягнула до нього руку. — Ти ж мені віриш?

Хлопець трохи забарився і опустив голову.

— Вже пізно, — невпевнено простягнув він, глянувши на мене.

Я заперечливо похитала головою.

— Все в твоїх руках. Ти ще можеш зупинитись.

«Боже, нехай він зробить правильний вибір», — подумки благала я.

Той почав потроху відступати назад, злякано й розгублено дивлячись на нас. Руки повільно опускали зброю вниз. Я тільки зраділа своїй перемозі, як раптом збоку відокремилася тінь. Прямо з того місця, де весь час затримувалися мої очі.

— Як цікаво, — пролунав мелодійний голос, від якого в мене пробігли мурашки по шкірі. — Браво!

Донеслись гучні оплески. У завмерлій тиші їх було відмінно чути.

Хлопець зі зброєю миттю розвернувся і відскочив убік, наче його щойно вдарили струмом. Старший брат залишився стояти на місці. Тепер його увага, як і моя, була повністю зосереджена на темній постаті. Вона наближалася неквапливо, крокуючи в такт оплесків. Місячне світло пробралося крізь вечірні хмари, освітлюючи її.

Хлопець. Високий, стрункий, з темним волоссям, гострими рисами обличчя.

— А я вже занудьгував, а тут такий подарунок. — Він театрально розвів руками. — Ангелятко вирішило до нас заглянути? Хмм... Як мило, чи не так, панове?

Його погляд не відривався від мене, змушуючи серце битися швидше. На обличчі грала моторошна, самовдоволена, шалена посмішка, яка вселяла жах. Я хаотично оглядала його з ніг до голови, намагаючись зрозуміти, що ж викликало в мені таке занепокоєння. Навіть хлопець зі зброєю здавався незначною дрібницею порівняно з ним. Але не це було найстрашнішим.