Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я уже не чекала нічого,
Звикла майже до кави й самотності,
Натякнули із сумом дзеркала:
Ми в полоні невідворотності…
Мені було всього двадцять три роки, коли я стала вчителем, класним керівником десятого «Б» та вихователем молодого покоління. Хоча, прокручуючи події того часу, не раз запитувала себе: «Хто кого виховував?»
На класичне питання моєї мами: «Як докотилася до такого?», я тоді не могла дати чітку відповідь. Тепер можу! Просто хотіла самостійності та незалежності від батьків, хотіла справжнього дорослого життя, відповідальності та класичної професії для жінки – вчитель. Якщо слухати мого тата, то він вважав, що в родині я одна така непрактична. Всі мої родичі аж до сьомого коліна мали професії грошовиті й «престижні», типу директор, інспектор, бухгалтер, на лихий кінець просто працівник торгівлі, тож не знали браку грошей. Я ж, як біла ворона, вирішила стати вчителем. Досі на питання учнів: «Чому стали вчителем?», чесно кажучи, не зовсім розумію «А таки чому?» Знаю тільки, що відчувала, що маю стати саме вчителем і саме літератури. По-перше, я страшенно люблю читати. Починаючи з десяти років я читала, все, що книжкою звалося й потрапляло мені до рук. Могла почати читати книжку о шостій вечора й отямитися, коли перегорнула останню сторінку о третій чи четвертій ночі, а то й зранку на світанку. Коли я в полоні сюжету – час наді мною не владний. А по-друге, я ще змалечку гралася у вчителя. Спочатку збирала ляльок і вчила їх за саморобними партами і за них писала у саморобних зошитках маленькими олівчиками –така собі ілюзія класу. Коли навчалася в школі – спостерігала за тим, як проводять уроки різні вчителі й помічала цікаві методи та прийоми «метрів» шкільної освіти – на щастя в моїй школі таких іменитих вчительок було навалом. А ще вчилася, як «не треба» робити у менш іменитих «антиметрів» все тієї ж школи – таких були одиниці, але все ж були! Тому робота вчителя не вивяилася для мене в диковинку. Коли десь поруч вимовляли слово «школа», я уяваляла таку собі чималеньку будівлю, купку дітей і поважну серйозну вчительку. Але я завжди уявляла перед собою клас з малими дітьми, аж ніяк не п’ятнадцятирічних юнаків і дівчат, до того ж зріст окремих з них перевищував мій власний, хоча мій зріст теж залишав бажати кращого – метр шістдесят п’ять. Як для вчителя старших класів – замало.
Все почалося з мого візиту до такої дивної установи, як РОНО. Завідуюча була зайнята і про це мене повідомила молоденька секретарка, тому я від нічого робити вешталася біля дверей биті півгодини, вивчаючи стенди та візерунки на стінах. Аж раптом до вітальні просто увірвалася гіперенергійна жінка. Я на мить подумала, що у неї батарейки десь приховані. Вона заговорила з секретаркою Лізою, як давня приятелька, і спитала, чи можна до завідуючої. Ліза жестами й мімікою попередила, що краще не треба – дуже зайнята.
- О, а хто це тут у нас? – перекинула свою увагу енергійна жінка на мене. Видно було, що ця жіночка панічно не виносила спокою. Сісти для неї на стілець, певно, означало здохнути тієї ж миті.
- Ця дівчина хоче працювати вчителем, - за мене відповіла секретарка Ліза, одночасно щось друкуючи й гортаючи якийсь записничок.
- Вчителем? Так-так, - зраділа енергійна жінка й за п’ять хвилин розповіла мені й про школу, в якій вона завуч, і про те, що у них вже рік немає вчителя хімії. Я просто перейнялася її проблемами та готова була шукати вчителя хімії просто зараз, невідомо лише де.
- Я за освітою філолог, - умудрилася я вставити слово у той потік, який безкінечними солов’їними трелями вилітав з уст жінки.
- А-а-а!!! Вчителів літератури у нас аж три. Це не є дефіцит. От якби ви та були вчителем хімії….. – і понеслося. Я страшенно зраділа, коли двері до кабінету завідуючої відчинилися й вона, сердита та заклопотана, визирнула, щоб повідомити секретарці, що сьогодні її нема ні для кого. Оба-на, а я? Стільки простовбичити перед кабінетом, щоб піти ні з чим?
- Марино Сергіївно, а якже наше питання? – нагадала енергійна жінка.
- Я вам завтра зателефоную з приводу цього питання, - відповіла завідуюча. Я навіть не ризикнула питати щось. Двері клацнули і я, соромлячись свого становища суцільної непотрібності, попрямувала до дверей, на вихід. І зразу ж почула ззаду знайомий голос:
- Чекайте, дівчино. Я вам допоможу, - енергійна жінка, яку до речі звали Лариса Львівна, схопила телефон, що стояв поруч з комп’ютером секретарки, і почала телефонувати до шкіл району. Я була здивована, адже вона обдзвонила п’ять шкіл, телефони знаючи напам’ять. Скрізь, напевне, їй говорили, що не потребують послуг вчителя літератури. І ось нарешті, я почула:
- То як, нехай приїздить? Чудовенько, Олена Дмитрівна. А ви часом не знаєте, де можна знайти вчителя хімії? Та все та ж проблема. Ну попитайте, попитайте. Коли що – телефонуйте. За мною не заіржавіє. Ладненько. Завтра на нараді зустрінемось.
Ось так мене відправили до школи № …., не важливо якої, типової київської школи, в якій знайшлася вакансія вчителя літератури.
Чесно кажучи, школа знаходилася в якомусь закапелку, заставленому старими хрущовками з купою п’яти- та дев’ятиповерхівок. Від квартири, яку я знімала, до школи можна було під’їхати автобусом дві зупинки, а можна прогулятися неспішно і за півгодини дістатись бажаного навчального закладу – залежно від настрою.
У десятому бе класі, як на зло, не було класного керівника на початок року. Директор не сказав істинної причини відсутності класного керівника, а завуч Олена Дмитрівна лише розхвалювала, які чудові спортсмени Заяць Андрій та Кондратюк Славік, і що клас має трьох відмінників, які йдуть на срібну медаль.
- Вони дорослі. З ними менше возні, аніж з п’ятикласниками. Беріть, не пожалкуєте, - підтакував директор школи Петро Іванович в унісон завучу Олені Дмитрівні, - І зарплата буде більшою, і до відпустки три дні зайві будете мати, - аргументи, чесно сказати, вбивчі. Точно знали, на що давити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.