Читати книгу - "Стара хвороба"

Коли останні будинки залишилися позаду, вони зупинилися перед не надто білою крамничкою бакалійника, купили хліба, сиру та яєць. І хоча в крамниці весь асортимент харчів складався з трьох-чотирьох видів, зате вибір спиртних напоїв у вітрині був досить широкий. Прикупивши дві пляшки кращого з того, що там було, вина, вони поїхали далі, рухаючись назустріч близькому вже вечору, горам і місяцю.

Хоч які б траплялися знайомства чи випадки, але якщо їх не взяли на язики друзі, то такі події відразу ж забуваються, і від них, як від незначних та не вартих загальної уваги, вже за три дні не лишається й сліду.

Та що вдієш, коли історія про нещасний випадок з автомобілем, що розбився вночі, повертаючись назад з Алемдага, — хоч якою б близькою до істини вона не була, — стала відома всім і набула неабиякого розголосу, офіційно визнавши потерпілих у ньому за коханців. Вони лежали, скотившись у багнюку, в обіймах одне одного, аж доки наспіла допомога. Через те й залишаться в пам’яті людей як закохані.

У перші дні газети не називали їхніх імен лише з міркувань якогось вищого гуманізму і співчуття, обмежившись невеликими замітками про «молоду жінку зі знатного роду нашого вілаєту[1] і спортсмена, сина відомого за кордоном комерсанта». Але через велику кількість фотознімків з місця аварії та побоювання конкуренції цей гуманізм не протримався й двадцяти чотирьох годин, тому вже наступного ранку в газетах разом із світлинами, надрукованими на окремих вкладках, з’явилися й справжні імена потерпілих.

Фотографії були різні: ось Зулейха лежить у моторному човні, ось їх вивозять на пристань Топхане, кладуть у карету «швидкої допомоги» і відправляють до лікарні. Та на жодному знімку годі було впізнати поранену жінку, що лежала непритомна, бо її обличчя було видно погано. Нарешті, коли до однієї з вечірніх газет потрапила копія фотокартки, зробленої в день весілля потерпілої, вдалося заспокоїти загальну цікавість. На ній Зулейха була разом з чоловіком, але художній редактор газети просто вирізав його ножицями, залишивши порожнє місце.

Першого ж дня у коридорах та саду лікарні зібрався цілий натовп відвідувачів. Друзі й знайомі Зулейхи, дізнавшись про аварію, заїжджалися з усього Стамбула. Та коли наступними днями нещасний випадок почав повільно переростати у скандал, непомітно десь поділися друзі, лікарня спорожніла.

Причина була не тільки в страхові вважатися родичем жінки, що зганьбила себе. У Зулейхи, яка вже чотири місяці поспіль гостювала у свого дядька в Стамбулі, десь у далекому вілаєті Ічель, в особняку Гьольюзю був чоловік, він же онук потомственого землевласника.

Ніхто не набрався духу повідомити його про нещасний випадок, тож телеграму надіслали від імені керівництва лікарні. Відповідь прийшла також керівництву: «Дізнався про аварію. Зробіть усе можливе, аби вилікувати мою дружину. Виїжджаю».

Така мовчанка — навіть після стількох днів од цієї людини не було ні слуху ні вісті — чомусь не на жарт налякала близьких друзів. Подейкували, ніби чоловік Зулейхи сів на потяг з Мерсіна до Стамбула, але на станції Єнідже з незрозумілих причин повернув назад. Та сказати, чи все це правда, було неможливо: друга телеграма, відправлена з лікарні в Гьольюзю, залишилася без відповіді.

Тепер Зулейха лежала в кімнаті зовсім сама. У її дядька останніми днями, як їй пояснили, запалився сідничий нерв, і він, забравши дітей, виїхав до Чешме, — цього разу лікарі чомусь не порекомендували йому гарячі джерела Бурси і Ялови.

Іноді лунав телефонний дзвінок, чоловічий або жіночий голос питав про здоров’я пані Зулейхи. Зрідка хтось із приятелів чи подруг, не бажаючи турбувати хвору або ж через брак часу для відвідин, залишав букет квітів чи коробку шоколадних цукерок біля дверей.

Тож молода жінка не бачила в палаті нікого, крім головної медсестри та дівчини-доглядальниці, яка приходила передати вітання і дружні побажання, сказані по телефону, або принести коробку цукерок, залишену коло дверей. Та ще ранком на кілька хвилин навідувався лікар, щоб оглянути її.

І хоча Зулейха ні з ким не розмовляла, не отримувала жодних звісток, вона чудово розуміла, чому її покинули саму-одну.

Старша медсестра днювала й ночувала в палаті Зулейхи: читала книги, газети, в’язала або дрімала, весь час сидячи у кріслі край вікна. Не відомо, чи то сама пацієнтка займала її увагу, чи медсестра просто звикла до цього затишного куточка, де стояло крісло, а з вікна крізь листя величезного кінського каштана проглядало море.

Сестра Магда, про яку казали, що вона залюблена в читання романів, погано приховуючи цікавість, намагалася розважити молоду жінку розмовою. Та скоро відмовилася від цього, бо наштовхнулася на мовчання, котре вважала награним, силуваним. Зараз в її поведінці прозирало навіть щось схоже на повагу до причини мовчання пацієнтки. Але Зулейха відчувала, як та весь час думає й гадає про неї, непохитна в своєму намірі вивідати бодай щось.

Літня жінка все робила навмисно, про це свідчило багато чого, наприклад, отримавши звістку від дівчини, яка щойно приходила, медсестра попросила ту говорити тихіше і не спитала в Зулейхи, чи хоче вона, щоб прийшов Юсуф. Фразу про те, що хвора спить, було сказано для того, щоб дати їй виграти час і підготувати до нелегкої сцени. І чомусь саме зараз сестра Магда відклала газету, хоча ніщо не заважало їй читати, та нетерпляче знай ходила сюди-туди по кімнаті, при цьому зовсім не безшумно, очевидячки, щоб розбудити хвору і таки змусити її говорити.

Що ж до лікаря, то і в його вчинках сенсу було не більше.

Головний лікар, забезпечивши успіх своєму закладу не так завдяки професійним якостям, як через популярність у світських колах, був людиною товариською й дотепною. Він поводився із Зулейхою, як і належить лікареві, поглинутому своєю роботою, в якого немає часу звертати увагу на різні плітки. Він говорив тільки по суті й хутко вибігав з кімнати.

* * *

Цього тихого літнього вечора Зулейха збагнула, що для неї настали години, які звичайно вважаються найскладнішими в житті, адже треба набратися духу. І хоч раніше вона вмирала зі страху, зараз мужності їй не бракувало.

Дні, які вона перебула в лікарняній палаті, збайдужіла до світу і заглиблена у себе, в безперервних роздумах, несподівано-негадано змінили її внутрішньо. А надто тепер, коли до цього додалася ще й зневіра, і Зулейха усвідомила, що покірно нестиме свій хрест, вона була готова до будь-яких перипетій у житті.

Попервах молода жінка мовчала, бо тоді її