Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

Якщо ви здатні уявити щось жахливіше, що могло б статися з вами серед ночі, то прошу мені розказати.

Найстрашніше те, що Софія чудово знала, що відбувається, хоч і не могла нічого бачити. Вона розуміла, що та почвара (або велетень) з величезною, довгою, блідою і зморшкуватою мармизою і лютими очиськами хапнула її в нечисту годину з ліжечка і, загорнувши в ковдру, винесла через вікно.

А далі сталося ось що. Коли Велетень витяг свою здобич на вулицю, він схопив одним ручиськом усі чотири кінці ковдри, і Софія опинилася всередині. Другим ручиськом він схопив свою валізу й довгу сурму і щосили побіг.

Софія, не тямлячись від страху, таки спромоглася висунути голову в маленький отвір, що з’явився під пальцями Велетня, і роззирнулася довкола.

Вона побачила, як повз неї пролітають сільські будиночки. Велетень стрімголов мчав униз по Гай-стріт. Він біг так швидко, що його чорний плащ лопотів за спиною, наче пташині крила. Кожен його крок був завдовжки з тенісний корт. Він вибіг із села, і ось вони вже мчали залитими місячним сяйвом полями. Живоплоти, що розділяли ці поля, аж ніяк не перешкоджали Велетневі. Він легко їх перестрибував. А коли на його шляху зринула широка річка, він одним стрибком перестрибнув і її.

Софія сіла навпочіпки і знову виглянула з-під ковдри. Вона розгойдувалася біля ноги Велетня, наче якийсь мішок із картоплею. Вони залишали позаду поля, живоплоти й ріки. І тут в Софіїну голову закралася страхітлива думка. «Велетень так поспішає, — подумала вона, — бо він голодний і хоче якнайшвидше прибігти додому і з’їсти мене на сніданок».

Печера.

Велетень біг далі й далі. Але тепер його біг якось дивно змінився. Він мовби раптом увімкнув вищу швидкість і помчав так, що все довкола стало розпливатися. Від вітру Софії аж запекли щоки. Потім засльозилися очі. Вітер батожив її по чолу і свистів у вухах. Дівчинка не відчувала, щоб ноги Велетня торкалися землі. Здається, вони летіли. Неможливо було зрозуміти, над чим вони летять — над землею чи над морем. Цей Велетень мав якісь чародійні ноги. Вітер ще більше підсилився, і Софії довелося пірнути під ковдру, щоб їй не відірвало голову.

Невже вони летіли через моря-океани? Цілком вірогідно, що так. Софія знову зіщулилась у ковдрі, дослухаючись, як завиває вітер. Здавалося, що їхній політ тривав багато годин.

Аж раптом завивання вітру вщухло. Швидкість почала зменшуватись і Софія відчула, як ноги Велетня знову затупотіли по землі. Вона визирнула з ковдри. Довкола були густі ліси й бурхливі ріки. Велетень і справді уповільнив свій рух і тепер пересувався майже нормально, хоч тільки дурень міг назвати нормальним його скажений біг. Він перестрибнув з десяток річок, перетрощив купу дерев у дрімучому лісі, а тоді збіг у долину і піднявся на гладесенькі, мов бетон, узгір’я. І ось він уже біг підстрибцем по безлюдній пустелі, що нагадувала іншу планету. Земля тут була пласка і блідо-жовта. Довкола валялися великі голубі валуни і стриміли, наче скелети, засохлі дерева. Місяць давно вже зник за обрієм. Починало світати.

Софія, яка й досі визирала з ковдри, раптом побачила перед собою величезну прямовисну темно-синю скелю. У небі переливалися гаптовані золотом перисті хмаринки, а над виднокраєм уже вигулькував криваво-червоний краєчок ранкового сонця.

Захеканий велетень спинився біля самого підніжжя скелі. Його величезні груди хапливо здіймалися і опускались. Він вирішив перевести подих.

Прямо перед собою Софія побачила масивний круглий камінь завбільшки з будинок, що лежав під горою. Велетень простяг руку і легко, наче футбольний м’яч, відкотив його вбік. На місці каменюки з’явився здоровенний чорний отвір. Він був такий високий, що Велетневі навіть не довелося пригинати голови, щоб у нього пройти. Він ступив у ту чорну печеру, тримаючи в одній руці Софію, а в другій — сурму й валізу.

Опинившись усередині, велетень зупинився, обернувся і знову затулив отвір кам’яною брилою, щоб ніхто ззовні не зміг побачити вхід до цієї таємної печери.

Тепер у печері не лишилося жодної цяточки світла. Усе стало чорне-чорнюще.

Софія відчула, як її поставили на землю, а потім Велетень взагалі випустив ковдру з рук. Його кроки прогриміли углиб печери. Софія сиділа в темряві і тремтіла зі страху.

Зараз він мене з’їсть, подумала вона. З’їсть мене просто так, сирою.

А може він спочатку мене зварить?

Або підсмажить. Кине мене, як шматочок бекону в якусь гігантську сковорідку з киплячим жиром.

Зненацька спалахнуло світло. Софія почала кліпати й побачила велетенську печеру з височезною кам’яною стелею.

Стіни були заставлені шафами з поличками, на яких вишикувалися нескінченні ряди скляних банок. Банки були скрізь. У кожному закутку. В кожнісінькому закапелку й закамарку.

А посередині стояв стіл зі стільцем заввишки три з половиною метри.

Велетень зняв свого чорного плаща й повісив його на стіну. Софія зауважила, що під плащем у нього була сорочка без коміра, стара брудна шкіряна камізелька, на якій, здається, не було ані ґудзика, й такі самі вицвілі зелені штани, явно йому закороткі. На босих ногах велетня красувалися якісь кумедні сандалі з дірками по боках. Софія у нічній сорочці, сидячи навпочіпки на долівці печери, розглядала велетня крізь товсті лінзи своїх окулярів у металевій оправі. Вона тремтіла, мов осиковий лист, відчуваючи, як по спині в неї хтось мовби пошкрябує крижаним пальцем.

— Ага! — вигукнув Велетень, підступаючи до неї й потираючи руки. — Хто це до нас завітати?

Його гучний голос прокотився печерою, наче гуркіт грому.

ВДВ

Велетень схопив рукою тремтячу Софію і підніс її до столу.

Ось тепер він мене і з’їсть, подумала Софія.

Але Велетень сів на стілець і став її розглядати. Його вуха й справді були здоровезні. Кожне завбільшки з колесо вантажівки, і він, коли хотів, міг вивертати їх назовні або притискати до голови.

— Я бути голодний! — гримнув Велетень і вишкірив свої квадратні зубиська. Зубиська були дуже білі і дуже квадратні, наче шматки акуратно нарізаного білого хліба.

— Б...будь ласочка, не їжте мене, — промимрила, затинаючись, Софія.

Велетень розреготався:

— Ти думати, раз я велетень, то я людожерний канібаламут?! — гаркнув він. — Хоч ти майже казати правду! Усі велетні — канібаламути й душогубчики! Вони й справді жерти людські створінькала! Ми зараз у Країні Велетнів!