Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Ви не плануєте більше повертатися, місіа Ракель?

— Я повернуся тоді ж, коли Інес повернеться з Рима.

— Від місії Інес були новини?

— Жодних. Їй тяжко писати листи. Після того, як її спіткала невдача у справі беатифікації, а Херонімо переписав капеланію[5] родини Аскойтіа на архієпископство, вона спіймала такого облизня, що навіть поштівку соромиться вислати. Якщо вона й далі сидітиме в Римі, то хіба дивом застане цей дім цілим.

— Отець Асокар показував мені проекти Міста Дитини. Вони чудові! А вікна які! Ці плани дещо мене заспокоїли… То ж це тепер остання меса в цій каплиці.

— Казочки отця Асокара, матінко Беніто! Не будьте наївною. Цей священник із найгірших політиканів. Ця власність, яку Херонімо Аскойтіа передав архієпископату, дуже й дуже цінна. Місто Дитини! Закладаюся, що після знесення все, що залишиться, виставлять на торги, а гроші розчиняться, наче сіль у воді. Заради Бога, чого Німенького так довго нема, Брихіда вже зачекалася, щоб ми її нарешті поховали! Де цей Німенький вештається? Авжеж, у такому великому домі я й сама довго блукаю коридорами, аж доки дійду до кімнатки, де зберігаю весь свій мотлох, до того ж Німенький такий худий і хирлявий. Утім я стомилася, я хочу поховати Брихіду, хочу поїхати, це мене занадто гнітить, бідолашна Брихіда, усе її життя було немов похорон, а вона ж тільки на кілька років старша за мене, Господи, а я, щоб виконати свою обіцянку, віддала їй власну нішу в мавзолеї, щоб замість мене там гнила вона, гріючи цю нішу своїми рештками, щоб поступившись моїм, ті не задубіли, не відчували страху; тимчасово поступитися їй нішею було єдиним способом сповнити обітницю, бо навіть ті родичі, яким я роками псувала життя, заявляють свої незрозумілі права на поховання в мавзолеї; але тепер мені не страшно, що мене позбавлять мого місця, вона буде там мені його тримати, гріти його власним тілом, подібно до того, як колись вона розстеляла мені ліжко й клала на нього грілку з гарячою водою, щоб я могла раніше заснути, коли взимку верталася додому після своїх справ. Та коли я помру, їй доведеться звільнити мою нішу. Що я можу вдіяти?! Так, так, Брихідо, я найму адвокатів, щоб вони позбавили тих родичів усіх їхніх прав, але я сумніваюся, що нам вдасться виграти у тих тяжбах… тому тобі доведеться піти. То буде не моя вина. То вже не буде моя відповідальність, Брихідо, хто знає, що зі мною зроблять після того, як помру. Ти не можеш казати, що я погано з тобою поводилася, я корилася тобі в усьому, але мені страшно, бо коли тебе заберуть, я не знаю, що зроблять із твоїми кістками, до яких вже нікому не буде діла… Хіба я знаю, через скільки років помру, на щастя, маю міцне здоров’я, послухайте лиш, цієї зими я не пролежала в ліжку ні дня, не підхопила жодної застуди, матінко Беніто, нічого; половина моїх онуків злягла з грипом, а дочки тільки і дзвонили, мовляв, приїдь до нас, допоможи, бо в нас удома навіть служниці похворіли.

— Яке щастя! Тут у нас теж перехворіли майже всі мешканки. Воно й не дивно в такому холодному домі, вугілля ж бо дороге…

— Ви лишень погляньте. Це вершина лицемірства! Стільки розмов про те Місто Дитини, і дивіться, в яких жахливих умовах він вас тримає. Я вишлю вам якусь пожертвочку, коли поїду на село. Не знаю, що залишилося з цьогорічного врожаю, але щось я вам усе ж вишлю, щоб ви не забували про бідолашну Брихіду. Хенаро, велосипед влізає?

Водій сідає поруч із місією Ракель. Тепер можна рушати: кучер залізає на карету, невістка надягає водійські рукавички, вороні коні нетерпляче риють землю копитами, на тротуар виходять заплакані закутані старенькі, які, кашляючи й тремтячи, прощаються з кортежем. За мить до того, як місіа Ракель наказує рушати, я наближаюся до її віконця й простягаю пакунок.

— Що це? Я чекаю.

— Нічна сорочка Малу! Слава Богу! Якби цей бідолашний чоловічок не згадав про це, мені б довелося вертатися сюди ще раз, бо я геть про неї забула. Дякую, Німенький, ні, ні, чекай, матінко, хай Німенький зажде: тримай, це тобі на сигарети, на твої шкідливі звички, тримай. Сигналь, Хенаро, хай кортеж рушає. Прощавайте, матінко Беніто…

— Прощавайте, місіа Ракель.

— Прощавай, Брихідо…

— Прощавай….

Коли за поворотом зникає останнє авто, ми заходимо всередину — матінка Беніта, я і старенькі, які, перемовляючись між собою, розбрідаються подвір’ями. Я зачиняю вхідні двері на ключ і на засув. Рита замикає за ними дзенькітливу засклену ширму. Старенька, яка відстала від решти, підіймає з кахлів у передпокої білу троянду й, зітхаючи від хвилювання, чіпляє її собі у волосся, після чого зникає в коридорах у пошуках своїх подружок, своєї тарілки ріденького супу, своєї шалі й свого ліжка.

***

Вони зупинилися в коридорному закутку перед дверима, які я забив навхрест двома дошками. Раніше я вже послабив цвяхи, щоб їм було легше зривати дошки і підійматися на інший поверх. Сироти витягли цвяхи, зняли дошки й допомогли піднятися нагору Ірис Мателуні. Зважай, пузанко, мені страшно, на сходах нема поруччя, бракує сходинок, усе скрипить під вагою цієї товстунки. Вони повільно підіймаються, видивляючись, куди поставити ноги, щоб усе не завалилося, шукаючи стійкого місця, щоб допомогти Ірис видертися на горішній поверх. Десять років тому матінка Беніта наказала мені забити ці двері, щоб забути про цю частину будинку раз і назавжди, і більше ніколи не прибирати її, бо нам уже бракує сил, Німенький, краще хай воно собі псується, а ми не будемо його тривожити, доки одного дня п’ятеро дівчаток, яким набридло вештатися будинком, без жодних зусиль знайдуть ці двері, які можна було відчинити й дістатися до галерей, що оперізували клуатр[6] внутрішнього дворика з верхнього поверху: ходімо, дівчатка, не бійтеся, чого там боятися, зараз же день, гляньмо, що там є, а що там ще може бути, лише запустіння, як і в решті будинку, але там принаймні цікавіше, адже ходити там не можна, бо кажуть, що все це може обвалитися. Еліана радить бути обачними, щоб їх не помітили знизу, хоча сьогодні це малоймовірно, усі мешканки зібралися в передпокої, де прощаються з Брихідою. Та краще не висуватися, матінка Беніта не в гуморі, зробіть щось корисне, знуджені дівчатка, підберіть це, допоможіть прибрати перед аукціоном, розкладіть серветки, полічіть їх, підметіть підлогу, помийтеся, виперіть хоча б свій одяг, ходите