Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

Одногрупники, які стояли під дверима потрібного кабінету, сказали, що от-от іспит скінчиться.

Карпенко засунув долоню у розтріпане волосся, нервово скуйовдив його і відчинив двері.

За першою партою сидів Князівський, чистокровний ботан-заучка. Посунувши хлопця, впав на стілець і став читати запитання. Їх було всього лиш три. Ні чорта не розумів. Мабуть, кепський з нього юрист вийде. Але батькові й такий згодиться.

– Вибачте! – відірвав його від заняття ніжний жіночий голос. – Ви, мабуть, дверима помилилися. Тут екзамен у юристів.

–Так я юрист.

За викладацьким столом сиділа дівчина. На вигляд зовсім юна, але бурштинові очі видавали її справжній вік. Двадцять п’ять – двадцять сім, не більше. Гарне хвилясте попелясто-русе волосся було акуратно заплетене у невелику косу, що спадала на плече.

Виразне бліде обличчя з маскою на підборідді мало привітний вигляд, немов він і не вривався в авдиторію грубо, без стуку.

А от ніжно-коричневі розтулені губи миттєво розбурхали уяву хлопця. Він уже бачив, як притискає до себе це невеличке спокусливе тільце, цілує солодкі губи й з них виривається ненаситний стогін. Захотілося обережно розстебнути ґудзики на фіолетовій шовковій блузці й провести рукою по ніжній оксамитовій шкірі.

Але ті видіння тривали всього лиш коротку мить, менше секунди. Чомусь Карпенко одразу зрозумів – вона не погодиться бути одноденкою. Для таких треба цілий світ перед ногами постелити, а він занадто лінивий, щоб напружуватися. Та й навіщо, коли є безліч інших, які самі до його ніг падають?

Але все‐таки очі ця пані мала прекрасні! І добрі, навіть лагідні. В його кругах мало хто міг похизуватися такими позитивними якостями. Будь-які прояви хороших емоцій були лише грою й завжди тяглись до гаманців.

– Білет, – дівчина поправила маску й показала рукою на стіл.

Андрій почувався дурнем. Так задивився в її очі, що нічого втямити тепер не міг. Який ще білет? Що вона від нього хоче?

– Залишився останній. Тринадцятий. Ви вірите в забобони?

Карпенко не вірив, проте чогось кивнув. Викладачка розвела руками, від чого її маленькі плечики смикнулися вверх. В голові знову майнула думка, що він би залюбки обійняв ті плечі своїми міцними руками.

«Не мого поля ягідка» – нагадав собі й пішов за білетом.

Викладачка не зводила з нього погляду. Відчував себе сумним клоуном на пустій арені цирку. Для чого те все? Всі й без того прекрасно розуміли, що він не в змозі самостійно скласти іспит.

Підійшовши ближче, помітив, що її очі були ще щасливішими. Мабуть, має того, хто дарує їй те щастя. Дівчина дивилася на нього знизу вверх, немов намагалася розгадати таємницю.

– Станіслава Вікторівна, – сказала спокійним тоном. Спершу Андрій не второпав, що вона каже, але через кілька секунд отямився.

– Андрій Олександрович... Карпенко.

– Я знаю, – відповіла, ніби глузуючи над ним. Хоча її посмішки й не бачив за маскою, проте тоненькі милі зморшки біля очей говорили про те, що вона все ж усміхається.

Андрій взяв аркуш з питаннями, подивився на нього за для годиться й розвернувся, аби сісти за парту.

– І маску одягніть, будьте ласкаві, – попросила Станіслава Вікторівна.

– У мене її немає, – зізнався чесно, зупинившись напівдорозі й повернувшись до викладачки. Варто було закінчувати цей цирк, адже чим довше він дивився у ті очі, тим більше відчував свою нікчемність.

– Візьміть мою.

Андрій чогось уявив, що викладачка зараз зніме з себе маску й віддасть йому. Він не гидував, просто її пропозиція й справді звучала саме так. Одногрупники одразу ж засміялися. Станіслава підтримала їх й одночасно полізла у свою чорну сумочку.

– Я мала на увазі, що в мене є запасна, – виправдалася за невдалий жарт. А може й дійсно обмовилася, хто зна.

– Дякую, – кивнув хлопець й зачепив білі шнурочки за вуха, опускаючи саму маску на підборіддя. Заворожений її очима, не хотів тепер йти назад. Хотів розмовляти з нею далі. Про будь-що. Аби лиш бачити цей добрий погляд.

Викладачка зітхнула, ніби він їй дошкуляв своєю присутністю. Одногрупники знову засміялися.

– Ви збираєтеся готуватися? – з докором у голосі запитала. – Часу залишилося не так вже й багато.

Ні, Андрій не збирався. Але мовчки повернувся за парту й аби щось робити взявся читати запитання.