Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Це був старший вайлуватий чоловік, обручку на його пальці з обох країв покривала напнута шкіра, він викладав історію і, здавалося, віддавав їй перевагу перед реальністю.

– А хто їх любить? – перепитала я, намагаючись розминутися з ним у коридорі.

– Мабуть, вам варто полюбити ведмедів, якщо вирішили мешкати в їхньому краї. – Він говорив надто голосно. – Це їхній дім ви забудовуєте. А де ж їм ще бути?

Загавкав сусідський пес, і я втупилася в щілину між шторами, чекаючи появи перших променів світанку.

У такі моменти, попри всі попередні очікування – розпочати нове життя в чарівному дерев’яному будиночку з кріслами-гойдалками, щодня милуватися природою й дихати її неймовірним повітрям, – все ж таки мені страшенно бракувало міста. Я жадала його, як насолоди від першого ковтка кави вранці, як захоплення від гонитви за сенсацією, як захвату від появи свого імені на сторінках преси.

Спершу, коли я тільки-но переїхала сюди влітку, це був період блаженного спокою – кожен день тішив відчуттям умиротворення та відсутності думок. Прокинувшись уранці, я готувала собі каву, босоніж спускалася дерев’яними сходами з ґанку, відчувала дивовижну близькість із землею, з незнаною досі стихією: мої ступні безпосередньо торкалися ґрунту, травинки пролазили між пальців, місцина ніби приймала мене, вбирала в себе.

Але були й такі дні, коли замість спокою з’являлася порожнеча і я відчувала всередині якесь заворушення, наче спрацьовувала м’язова пам’ять.

Іноді я собі фантазувала: от би з допомогою якоїсь руйнівної шкідливої програми хтось вивів із ладу інтернет, видалив би там усе про нас. Я змогла б тоді повернутися. Почати все спочатку. Стати тією Лією Стівенс, якою збиралася бути.

Розділ 1

Будинок із характером, казала Еммі, коли йшлося про його вади: жалюгідний напір води в душі; безглузде планування кімнат. Великі розсувні скляні двері на передньому ґанку вели до вітальні та кухні, далі – коридор із двома спальнями та спільною ванною кімнатою. А в кінці коридору – двері «головного» входу, які відчинялися просто в ліс, так ніби дім спроєктували з правильними розмірами, але з неправильною орієнтацією.

Мабуть, найкраще, що я могла сказати про новий дім, – це те, що він мій. Але й це виявилося не зовсім так. Я була орендарем, моя їжа лежала в холодильнику, моїм засобом для вікон відмивали квітковий пилок, який осідав на шибках розсувних дверей.

Будинок досі належав іншій людині. Меблі теж. З попереднього помешкання я привезла з собою обмаль речей. Обмаль, якщо уточнити, що це мої речі з невеличкої квартирки в Пруденшл-центрі Бостона. Барні стільці, які не влазять під стандартний стіл. Два комоди, канапа та ліжко – дешевше було придбати нові, ніж перевозити.

Іноді мені здається, що це мамині слова змусили сприймати це місце та моє рішення сюди переїхати, як щось низьковартісне.

Перед від’їздом із Бостона я наплела матері, що це важливе життєве рішення, зігравши на її почуттях милосердя та добропорядності – собі та їй на користь. Якось, представляючи мене з сестрою своїм друзям, вона сказала: «Ребека допомагає тим, кого можна врятувати, а Лія промовляє за тих, кого вже не врятуєш». І я припускала, що тепер мама напевне оголосить їм щось таке: «Моя дочка взяла річну відпустку, щоб допомагати нужденним діткам». Якщо хтось і здатен усіх переконати, то це моя мама.

Я вдала, що переїхати – це була моя ідея, а не відчайдушна спроба, вхопившись за чужий план, кудись утекти. Адже, що довше я залишалася в Бостоні, то міцніше він стискав мене у своїх обіймах.

Ми з Еммі внесли завдаток, я вже впродовж кількох тижнів марила новим світом, який чекає на мене. Але ніяк не наважувалася оголосити про своє рішення мамі. Запланувала подзвонити, коли вона збиратиметься «на каву» з подругами. Розучувала заготовлену промову, завбачливо готуючи контраргументи:

– Я звільнилася з роботи, перебираюся до Західної Пенсільванії. Працюватиму там у школі, вже про все домовилася. Ти ж знаєш, в Америці досі є чимало місцевостей, де люди бідують. Ні, не сама. Пам’ятаєш Еммі? Мою сусідку по кімнаті, коли я після коледжу проходила стажування? Ми їдемо разом.

Перше, що відповіла мама: «Не пам’ятаю я ніякої Еммі». Наче це було найважливіше. Проте вона завжди так діяла, прискіпувалася до найменших дрібниць, поки врешті-решт не розвалить основу. Методика її допитів також передбачала з’ясування, наскільки ретельно ми підготувалися, чи не покладаємося лише на якусь мрію, що неминуче зруйнується під тиском життєвих обставин.

Я переклала слухавку на інше плече.

– Ми з нею жили в одній кімнаті після коледжу.

На якусь хвилину мама замовкла, але я чітко чула її думки: «Маєш на увазі, коли тебе не взяли на роботу, на яку ти сподівалася влаштуватися після закінчення коледжу, а натомість проходила безоплатне стажування, не маючи де жити?».

– Здається, ти мешкала з… як її? Така руденька? Твоя сусідка по кімнаті в університетському гуртожитку?

– Пейдж, – сказала я, згадуючи, як завжди, не лише ту руду дівчину, але й Арона. – Ми недовго жили з нею в одній кімнаті.

– Зрозуміло, – повільно вимовила мама.

– Я не прошу в тебе дозволу, мам.

Утім, таки просила. Вона це добре знала. І я знала.

– Приходь додому, Ліє. Приходь, поговоримо.

З перших класів мама пильно стежила, щоб ми з сестрою добре вчилися і прагнули досягати високих результатів у всьому. Намагалася нас захистити від помилок, які сама колись зробила. Виховувала самостійних та успішних доньок. І цей статус я, здається, поставила тепер під загрозу.

– Отже, – сказала вона, заходячи з іншого боку, – одного дня ти прийшла на роботу й раптом вирішила звільнитися?

– Так, – відповіла я.

– Але чому?

Я заплющила очі, уявивши на мить, що ми чужі люди, які спокійно можуть казати одне одному такі речі: «Бо в мене проблеми, купа проблем», – а тоді рішуче випростала плечі та випалила заготовлену промову:

– Бо я хочу щось змінити. Не просто збирати та подавати факти. В газеті я лиш тішу власне самолюбство, та й годі. А вчителі потрібні, мамо. Їх завжди бракує. Я зможу бути по-справжньому корисною.

– Добре, але в Західній Пенсільванії?

Цими словами мама сказала все, що мені треба було почути. Коли Еммі запропонувала переїхати, Західна Пенсільванія видавалася мені ще однією версією добре знайомого світу, з іще однією версією себе, – і саме це тоді