Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Там твоя ванна кімната. А тут — балкон, — показує на скляні двері.

Проходжу вперед і бачу широкий балкон, збоку стоїть плетене крісло з круглим столиком, на якому тарілочка з фруктами та живі квіти.

Неймовірно гарно.

— Якщо ти захочеш щось змінити, то тільки скажи. Можемо переробити все на твій смак, — вимовляє з усмішкою чоловік.

— Ні, що ви. Все чудово, — кажу з захопленням.

— У нас чудова донечка, — дядько Андрій огортає у свої обійми маму.

— У вас дуже гарний будинок, — кажу тихо.

— Дякую, Ясенько. А зараз ми всі йдемо обідати.

Обід дуже смачний. А ще дядько Андрій знайомить нас з Аліною Михайлівною — це кухар у їхньому домі. Марина та Аня — хатні робітниці.

Всі такі привітні та усміхнені. Я наче вдома почуваюсь.

— Ходімо, покажу вам сад та познайомлю з охоронцями, — проводить нас дядько Андрій до розсувних дверей, які ведуть на терасу, а за нею — сад.

Ми виходимо на вулицю, і за хвилину до нас підходить чоловік, який зустрів нас із мамою.

— Це Артур — начальник охорони. І він завжди перебуває на території дому. Якщо мене немає, то до нього можна звернутися з будь-яким питанням, — знайомить дядько Андрій.

Охоронець киває і відходить, а ми продовжуємо прогулянку садом. Тут багато місця, розсаджені дерева, хвилясті доріжки, а попереду — довгий басейн. Щоправда, він порожній.

І це зрозуміло, на вулиці рання зима. У такий холод не поплескаєшся у воді.

Ми гуляємо довго, багато розмовляємо. Про роботу мами. До речі, вони з дядьком Андрієм там і познайомилися.

Він керує великий видавництвом, а мама працює у нього редактором.

Так би мовити, службовий роман переріс у велике кохання.

Бачу, як мама з чоловіком перешіптуються, і відходжу трохи далі. Не можу намилуватися красою цього будинку.

Здається, я даремно переживала щодо переїзду.

Тут неймовірно.

Потім ми разом обходимо будинок, і дядько Андрій веде нас до тієї самої альтанки на передньому дворі.

До нас підходить молодий хлопець. З вигляду розумію, що це також охоронець.

— Це Міша, наш охоронець, — називає хлопця господар.

Потім нам приносять чай і печиво, і ми розміщуємося за столиком.

Дядько Андрій розповідає смішну історію зі свого університетського життя, і ми з мамою захоплено слухаємо.

Нашу розмову перериває гуркіт двигуна, й у двір заїжджає спортивний кросовер чорного кольору з тонованими вікнами.

Здається, ця машина мені знайома, але ж цього не може бути. Просто схожа, і все.

Та коли дверцята відчиняються, розумію — ще і як може.

З автомобіля виходить він.

Роман Монастирський.

“Якого біса?”, — шепочу собі під ніс.

Хлопець дивиться на нас по черзі та морщиться, переводячи погляд на мене.

Він повільно починає наближатися. Спокійно, впевнено, викликаючи мурашки. Як завжди.

— Синку, нарешті. Ми вже тебе зачекалися, — усміхається дядько Андрій.

Синку? Ні, будь ласка.

— Познайомся, це Світлана. А це Ясенька — її донька. А тепер і твоя сестра.

— Отже, сестра… — хижо усміхається хлопець, і вже бачу в його очах вогонь.

Ось і кінець чудового дня.

І моє життя закінчилося, в цілому…

Привіт, мої дорогі читачі.

Запрошую вас поринути в нову історію . 

Прожити переживання героїв , початок захопливого , першого кохання .

Чекаю ваших відгуків , коментарів та вподобайок.

Проди кожного ранку .)

Для мене важлива кожна думка )