Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

10 років тому

Бридкі липкі струмені стікали з маківки на обличчя. А ще туго заплетеним в косу волоссям. Капали на білу блузку. Жахливо холодні, і я тремтіла саме від цього, а зовсім не від сорому і приниження.

- Ну, що тепер, Дорофєєва? - Вову Колосова аж розпирало від задоволення. - Заплачеш? Побіжиш скаржитися таткові?

Я почула сміх. Він заповнив увесь простір шкільної їдальні, відлунням відбиваючись з високих стель і вітражів. Я чула тільки його - цей бридкий, жорстокий звук. І не могла поворухнутися. Сиділа за столиком, немов приклеєна. Перед очима розпливалися обличчя осіб, що оточили мене, з їхнім однаковим виразом тріумфу. Мить, коли все змінилося, я не вгледіла. Вона потьмяніла перед усвідомленням, в якому вигляді я постала перед ним. Хотіла, щоб Артем тебе помітив - отримай. Тепер його увага вже точно цілком і повністю зосереджена на мені.

- Артеме, - надувши губки, проспівала Марина і змахнула пару раз наклеєними віями.

Секунду я сподівалася, що Артем хоч на мить відведе погляд. Як й усі інші хлопці, замилується світлими локонами, пишними грудьми, мало не виставленими на загальний огляд завдяки на чверть розстебнутій чорній блузці, і ледь прикритими короткою і також чорною спідницею довгими ніжками дівчини.

Але він і не глянув на Марину. Замість цього, так різко, що я ледь вловила цей рух, врізав кулаком в ніс Колосову. Той впав на брудну підлогу їдальні і жалісно заскиглив. З-під притиснутої до носа руки потекла кров. Їдальнею рознеслося дружнє «ах».

- Слухайте сюди, - прогарчав Артем, полихаючи поглядом. - Якщо хто з вас, тварюк, ще хоч подумає про неї хірню, я його так розмалюю, що мама рідна не впізнає. Зрозуміло?

В інший момент те, як мої однокласники синхронно кивнули головами, розвеселило б мене. Зараз я ледь це помітила.

- Я не чую! - він по черзі обвів їх поглядом.

- Т-так, - промимрив хтось.

Артем тим часом ступив до мене. Майже виріс напроти, затуливши від інших, мов величезна стіна.

- Бессонов, ти що ж це робиш? - пролунав з-за його спини голос Ольги Кирилівни, завуча з виховної роботи. Вона і двоє інших вчителів обідали через три або чотири столи від мене і, звичайно, не могли не побачити того, що сталося. - До директора! Негайно! І щоб твій батько завтра ж .... Ні, просто зараз!

- Дуже добре, - перебив хлопець, обернувшись до неї. - Моєму батькові буде цікаво дізнатися, на які вчинки ви вчите нас закривати очі своїм прикладом. Ви зателефонуєте йому, чи я?

Відповіді не було. Викладачка просто стояла, майже палаючи злістю, яка посилилась через розгубленість, що її погроза мала несподіваний ефект.

- Отже  я, - хмикнув хлопець і взяв мене за руку. Міцно, і в той же час обережно, немов моя долоня була кришталевою. Другою рукою підхопив мою сумку, а потім буквально потягнув мене геть з їдальні. У коридорі, напевно, всі витріщилися лише на нас, гадаючи, з чого це раптом Артем Бессонов тримає за руку мене. Сіру мишку-завучку, облиту до того ж вишневим соком.

Він втягнув мене в жіночий туалет, викликавши своєю появою переляканий вереск, і коротко наказав: - Геть!

Дівчата поспіхом покинули приміщення.

- Вмийся, Віко, - тихо розпорядився хлопець і подивився мені в очі. Так пронизливо, що здалося я тону в їх смарагдовому вирі. Тону і не бажаю, щоб це припинялося.

 - І, ось, - відвів погляд і віддав мені сумку, потім скинув свою куртку, теж віддав і вийшов.

Склавши речі на підвіконня, я підійшла до умивальника і тремтячими руками повернула кран. Потім почала поспіхом стирати сік з обличчя та волосся. Годі й сподіватися, ніби зможу відтерти плями з блузки.

Артем, виявляється, знає, як мене звуть. Оце так!

Із дзеркала над умивальником на мене дивилася заплакана дівчина з вологим на маківці волоссям. Майнула думка: розплести косу і зав'язати хвіст, щоб хоч трохи це приховати. Але з хвостом у мене жахливо стирчали вуха і щоки здавались ще більшими, ніж були насправді.

Вирішивши не псувати все ще більше, я кілька разів вмилася холодною водою. Обличчя тепер виглядало краще. Але все одно не так, як у тої самої Марини.

І чому я не фарбувалась? Хоча, в даний момент косметика, мабуть, перетворила б обличчя на брудну пляму. А так воно просто бліде та невиразне. Занадто темні очі. І чому вони, скажімо, не зелені, як у Анжеліки з одного з моїх улюблених романів? Русяве волосся від вологи здавалося темнішим, але все одно недостатньо. Я так хотіла б пофарбувати його в каштановий, але мама не дозволяла. Доводилось ходити з цим незрозумілим мишачим кольором.

Сумні роздуми перервав спогад про те, що тата Артема викликали в школу. Але ж я могла сказати, що він вдарив Вову, заступаючись за мене, а не просто так, але замість цього застигла як укопана.

- Начебто вони це і так не зрозуміли, - фиркнула на себе вголос.

Тільки ось причина його вчинка виправданням для них не була. І тепер у Артема через мене можуть бути проблеми. Я глянула на годинник. Стирчала, виявляється, тут більше півгодини. Можливо Бессонов-старший вже приїхав ...

Куртка більша за мене розміри на два, і її рукава закінчувались нижче кінчиків пальців. Я закатала їх, але вийшло жахливо, тому довелося зробити як було. Шкіра, здавалося, все ще зберігала тепло тіла Артема. Воно охопило мене разом з ароматом. Парфум якийсь: тонкий, ледь вловимий і його особистий запах. Вдихати б його вічно ...

Шикнувши на себе, я щільно закуталась в куртку, повністю приховавши таким чином забруднену блузку, перекинула через плече сумку і вийшла.

- .... да взагалі страх втратили, - долинув до мене голос Артема.

Урок давно почався, і коридори спорожніли.

Артем стояв, розслаблено притулившись до стіни, поряд з ним ще двоє хлопців - Коля і Слава. Вони весь час втрьох. Про себе я назвала їх трьома мушкетерами, ось тільки так і не змогла вирішити, хто з хлопців на якого героя схожий.