Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

- Леся, ти тут? - точно тут, чую як носом шморгає, - Це Тарас.

Ані слова у відповідь. Підходжу ближче до навісу і заглядаю всередину:

- Лесик, що сталося?

Здається щось геть недобре, сидить на підлозі, руками коліна обіймає. Приб'ю когось, точно приб'ю. Аби сказала кого. Сів біля неї, плечем у плече туцьнув. Леся тихо носом хлюпає і обличчя від колін не піднімає.

- Лесик, кому руки зламати? Хто тобі свято споганив? - голос контролюю, та хочеться кричати, бо думки різні, підліток вже, бозна що думаю. Сам у п'ятнадцять вже до дівчат цікавість мав, та не всі їй ладу дати можуть. Не дай Боже вгадав! Сидить мала поруч, тихо сльози ковтає.

- Все нормально, хочу на самоті побути, - здається так Леся відповідає, та лице в коліні вперла, голос стрибає - піди розбери що каже.

- Тебе хтось образив? - обережно допитуюсь я, - Кажи, бо все одно не піду.

- Не вигадуй дурниць, все добре.

- То чого втікла і рюмсаєш?

- Не того, про що ти подумав.

- То кажи чим допомогти можу.

Піднімає на мене очі повні води:

- А ти хіба на пластичного хірурга вчишся?

- Ні.

- То нічим і не допоможеш.

Витирає кулаком носа і намагається вилізти з халабуди.

- Сиди де сиділа, поки не скажеш - не відпущу. Хто тебе образив?

- Генетика! Чого причепився? Додому хочу, - бурчить Леся та продовжує намагання повз мене пролізти. Місця замало, та й не випущу поки не допитаю. Притримую її за лікоть і на місце повертаю:

- Тобі хтось неприємне щось сказав?

- Ні, - спопеляє поглядом і відвертається.

Робить вигляд що не плаче, та бачу як плечі тихо здригаються. Підсуваюсь ближче, беру її за руку. Хто б не посмів мою малу образити, приб’ю як вошу. Не можна дітей до сліз доводити.

- Лесик, розповідай, бо все одно не відчеплюся. Ніхто не чіпав? Нічого образливого не сказав? То в чому справа? Я ж твій старший брат – мені то знати можна.

- Не брат, - бурчить мала.

- А хто? Мілку сестрою називаєш? То і я родич. Зізнавайся, яка біда у тебе. Прошу, Лесик, рідненька, кажи.

Голосно схлипує, обертається і мені в плече обличчя ховає:

- Я страхолюдина пампухоподібна, от і вся біда. Чим тут допоможеш?

- О, приїхали! І хто таку дурню тобі посмів збрехати?!

- Ніхто, у мене очі є і дзеркало! – не припиняючи плакати мені в плече промовляє.

- Та і я не сліпий! Як той кого вразити намагалась того не побачив, то сам сліпий або поганий смак у нього. Це він таке бовкнув?

- Нічого він не сказав, по очам все побачила, - схлипує все тихіше.

- Лесик, а хлопець твій одноліток?

- Так.

- То я тобі секрет розкрию. У п’ятнадцять хлопцям ще трохи клепок в голові не вистачає, справжньої краси іноді не бачимо.

- Моєї краси так багато, що не помітити її він не може, здається, добре все розгледів.

Лесю не спинити, виливає мені у плече всю історію. Як чепурилася, до зустрічі готувалася, а потім він окинув її поглядом з ніг до голови і відвернувся. І то ще пів біди, а потім все свято до іншої дівчини загравав. Слава Богу мої думки виявилися хибними. Та Лесі і цього випадку як удару під дих вистачило. Не досиділа до кінця свята, тих вислизнула і побігла сюди. Підіймаю руку, обіймаю її за плечі, по передпліччю вгору-вниз заспокійливо долонею воджу.

- Лесик, ти ж знаєш, я хлопець прямий і відвертий, брехати, особливо тобі, не став би. Ще три роки тому і тебе і Мілку пампушками називав, та ви вже не такі.

- Міла не така, а я ще гірша стала, - перебиває і свої дві копійки стромить Леся.

- От зовсім неправда! Послухай мене, ти дуже гарна дівчина, як у твого однокласника смаку немає, то його біда, сам потім жалкувати буде. Нічого в тобі зайвого нема! За кілька років хлопців від тебе батькам відганяти силою доведеться, бо як розум твоїх однолітків їх зріст дожене, то закохаються у тебе всі до єдиного.

- Хіба що прихильникам хлібобулочних виробів такий папмух до смаку припаде.

- Не верзи дурниць. Ти ще дуже юна, та вже жіночна і прекрасна. Звідки така низька самооцінка? Тебе хіба всі в школі сахаються? Не повірю, як скажеш що хлопці до тебе не заграють.

- Заграють деякі.

- А хотіла щоб саме той залицятися почав?

- Так, - тихо промовляє мені десь під пахву.

- Шкода, що твій обранець справжньої краси не бачить. Та через нього плакати не смій, бо доведеться мені його розуму навчити, а я не звик менших за себе ображати. Та і сам вже в такому віці, коли за таку науку на мене заяву в поліцію подадуть, тож не підводь під строк, Лесик.

Нарешті, перший тихий сміх, аж зітхаю від полегшення. Сидимо мовчки ще кілька хвилин, а я їй на плечі вже дірку мабуть протер, поки вгору вниз заспокійливо гладив.