Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

— Добре вчора посиділи, — звертаюся до подруги, коли ми піднімаємося сходами в двадцять другу аудиторію, — взагалі треба частіше збиратися, Тай. Тому що відтоді, як ти стала без десяти хвилин Аланьєвою, бачитися ми почали набагато рідше. — Я без докору, але Тая м'яко посміхається.

— Ми ще все надолужимо, Арішко. Чесно-чесно, — обіцяє вона перед тим, як повернути за ріг.

— Чесно-чесно, — перекривлюю і ловлю в натовпі поглядом Настю Слинько, з якою маю спільний проект з галузевої економіки. Четвертий курс, все серйозно, такі справи. Піднімаю руку, щоб помахати Насті та врізаюся у щось.

У щось, що каже:

— Привіт, крихітко.

— Бувай, солоденький, — скидаю голову і відходжу назад на пристойну відстань. Таку, де я не відчуваю його парфуми. Непогані, до речі.

— Я чекаю на побачення, красуне! — голосно каже, нікого не соромлячись, Вітров і додає трохи тихіше, без усмішки в голосі. — А я не люблю чекати.

— Раджу запастися зеленим чаєм та облаштувати підвіконня пледом, щоб очікування було комфортним. Бо чекати тобі доведеться вічність. — кривлю губи в єхидній посмішці і, обійшовши короля, а слідом і весь його численний почет, прямую до Таї, яка на мене чекає. Зі Слинько потім.

— То він чого? — питає Жарова, округливши очі. Звісно, вона знає його. Його всі знають.

— Не маю жодного уявлення. Причепився якогось дідька з учорашнього дня. Дратує, — пирхаю і оглядаюся на всі боки.

На нас усі витріщаються. І якщо Жарова до популярності звикла після того, як напнула на палець камінь Марка, і всі зрозуміли, що їхні стосунки — це не переспати і не на тиждень, то я ні. Тим не менш, гордо скидаю голову і йду коридором вишу, ніби по червоній доріжці як богиня, ну або Ріанна на крайній випадок. Підходимо до двадцять другої без трьох хвилин до початку пари. Лекцію з логіки веде худорлявий дідок Кожедуб, який завжди спізнюється, так що ми з Таєю без зазріння совісті приземлюємо свої п'яті точки на місце другого ряду, що вже стало нашим.

— Гей, Арі, приходь на вечірку в п'ятницю, га? — каже Голуб, перегнувшись через третій ряд і запхавши свою голову між нами.

— У кого? — повертаюся до нього. Я давно ніде не тусувалася великою компанією. Якщо ми й збиралися, то з Таєю вдвох і одного разу до нас приєдналися Аланьєв і брат Владик, з яким ми досить близькі. Тож я б із задоволенням виправила становище та розбавила навчальний тиждень.

— У Ксюхи Федорової, — киває у бік тієї, кого раніше ми звали Маркофанаткою.

— Подумаю, але дякую.

— А мене не кличуть… — з усмішкою промовляє Тая, коли Коля вже приземлився на своє місце. Не впевнена, що університетський пліткар не гріє вуха, даремно, що пацан, але ж не знаками перемовлятися!

— А ти б пішла? — схиляю голову на бік.

— Нє.

— Ось тому й не кличуть, а ще тому, що ти наречена викладача, — оголошую прописні істини. Тая знизує плечима, а в аудиторію входить Кожедуб, тож ми відкриваємо зошити та закриваємо роти.

Після пар заглядаю до кав'ярні за міні-піцею. Вона дивна, але мені чомусь подобається. Тая вже поїхала разом зі своїм викладачем, а я чекаю на брата. У Влада якась термінова розмова. Мабуть, настільки термінова і важлива, що він навіть готовий забрати мене з універу, хоча живе і працює братик в іншому кінці столиці. Беру їжу, щоб думалося приємніше й кави, щоб писалося ясніше і дістаю конспект із злощасної галузевої економіки та починаю будувати графік. Хоч до Слинько я сьогодні не дійшла, але проект здавати вже наступного тижня, а в нас ще кінь не валявся. У цьому півріччі викладачі як з глузду з'їхали. Надворі жовтень, а в нас уже цілковитий завал. Студенти завивають так, що їх у деканаті чути. Якщо четвертий курс таке пекло, то що на п'ятому буде. А на шостому… Половина наших після двох місяців навчання заявили, що не йдуть, а я б рада підтримати, ось тільки закінчити хочу, щоб уже не озиратися, та й до того ж мені подобається вчитися.

Піднімаю очі, бо через два столи від мого падає стілець. Мишко Латаєв, головний придворний блазень Вітрова, зважаючи на все, врізавшись зніс його.

— Молоді люди, може, очі ширше розкривати навчимося? — кричить Ліда Павлівна, головна на роздачі. Не знаю, чому її називають головною, адже в кого їжа, той головний за замовчуванням. Та й на роздачі завжди вона чи змінниця, другорядних немає.

— Вибачте, не помітив.

— А, то ти Мишко? Нічого-нічого, — міняється в обличчі мегера і відкидає убік рушник, яким натирала тарілки, кудись за межі мого бачення. Фу, воно ж має бути чистим. Сподіваюся, приземлилося воно на стіл, — а Макарчик де?

— А Макарчик скоро підійде, — нудотно-солодким голосом відповідає Мишко і дивиться на мене впритул

І ось тут я розумію, що треба вшиватися і видихаю, діставшись до зупинки.

— Ну ти де? — обурююсь, коли брат знімає слухавку.

— Під'їжджаю вже, Аріно. Де твоє терпіння?

— У кафетерії забула. Давай вже.

Я не хотіла хамити йому, чесслово, але мені дуже треба звідси виїхати. Поки деяких осіб сюди попутним не принесло.

— Залазь, липучко, — командує Влад, зупиняючи переді мною машину.

— Це прізвисько застаріло, ховрашку, нагодуєш бідну студентку обідом? — пристібаю ремінь безпеки.

Липучкою я стала, коли мені було чотири і я хотіла гуляти з його крутою компанією десятирічних дорослих пацанів, а мене, звісно, не брали. І після важких для мого тендітного сестринського серденька відмов Владик став ховрашком. Він паркується біля «Фаршу», де готують нереальні бургери і цим заслуговує на мої овації. Що-що, а поїсти я люблю. Сівши за столик і зробивши замовлення офіціантці Марині, якщо вірити бейджу, я складаю руки, як золота медалістка і звертаю всю увагу на брата.

— Загалом, Аріна. Я одружуюся.

Він це говорить різко та без підготовки. Коректністю Владик, як і я, не обдарований. У крайньому випадку, поза стоматологічною клінікою. Добре, що я лимонаду не сьорбнула, який поставили переді мною пару хвилин тому, а то зараз би все виплюснулося на штані брата.