Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

Я не розумів, про що він говорить.

— Яких зниклих дівчат?

Він нетерпляче махнув рукою.

— Не пам’ятаю їхніх прізвищ — моя секретарка ознайомить вас із деталями. Словом, пропало троє дівчат. Еслінгер і Мейсі скористаються їхнім зникненням, щоби додати собі голосів. Я щедро заплатив Форсбергу — і я вам не заздрю, якщо ви не впораєтесь із завданням.

Зі мною таке не спрацьовувало. Та я вже бачив, що він не той, хто вникатиме в деталі. Тож просто сидіти тут і слухати його — марнування часу.

— Здається, мені краще поговорити з вашою секретаркою, — промовив я, підводячись.

— Так, вона вам все розповість, — і він енергійно хитнув головою у відповідь. — Тільки пам’ятайте, що я планую стати мером цього містечка. А коли я вже чогось хочу, то я це отримую. Затямили?

Звісно ж, я затямив.

Він подзвонив, і на порозі з’явилась дівчина років дев’ятнадцяти-двадцяти — маленька, худенька й налякана. Вона була в окулярах і вигляд мала такий, що її дуже хотілося підгодувати.

— Це детектив, — муркнув їй Вулф. — Забери його з собою і розкажи все, що він захоче знати.

Вона з цікавістю оглянула мене і попрямувала до дверей.

Я підвівся.

Вулф додав:

— Пам’ятайте, що я вам казав — мені потрібні результати! І не приходьте сюди доти, поки не матимете, що сказати.

Я відповів, що вже скоро зможу дещо вияснити і вийшов з кімнати услід за дівчиною. Вона провела мене крізь хол у кімнатку, яка, вочевидь, слугувала їй офісом.

— Я — Марк Сп’юек, — відрекомендувався я, коли вона зачинила двері. Сподіваюсь, що не надто відволік вас від роботи!

Дівчина знову зацікавлено поглянула на мене. Можливо, вона ніколи раніше не бачила детектива.

— То що б ви хотіли знати? — перепитала вона, обходячи свій стіл.

Я присів на незручний стілець. У цій кімнаті комфортом і не пахло.

— Містер Вулф написав листа моєму шефові, полковнику Форсбергу, долучив чек і попросив залагодити для нього одну справу. Але він не повідомив, яку саме. Нею займатимусь я, тож хотів би знати, про що йдеться.

— Тоді мені доведеться викласти все, що трапилося.

— Еге ж.

— Приблизно місяць тому, — почала вона тихим, монотонним голосом, — у місті зникла дівчина, яку звали Люсі Мак-Артур. Її батько працює в аптеці на розі Сідней та Мюррей-стріт. За кілька днів по тому зникла ще одна дівчина. Вона була донькою двірника на прізвище Денґейт. Іще за тиждень пропала третя дівчина, Джой Кунц. Містер Вулф пішов до шефа поліції Мейсі, щоб з’ясувати, як проходить розслідування. Ви ж бачите, що в місті дуже неспокійно. Батьки молодих дівчат, природно, дуже стурбовані, а місцева преса натякає на якогось серійного вбивцю.

Після візиту містера Вулфа поліція врешті зайнялася цією справою. Вони обшукали всі покинуті будинки у Кренвілі та в одному з них знайшли черевик, який належав Джой Кунц. Більше їм нічого не вдалося знайти. Досі в них нема жодної версії. Але знайдений черевик викликав паніку в місті. Містер Вулф подумав, що слід долучити до розслідування професіоналів — саме тому ви й тут.

Вона урвала розповідь і провела пальцями по столу, залишивши відбитки на полірованій поверхні.

— Це хоч щось прояснює, — сказав я, захоплюючись тим, як чітко та ясно вона все виклала. — А хто такий Еслінгер?

— Власник похоронного бюро.

Вона промовила це, не зводячи з мене очей. — Він також балотується в мери.

— Власник похоронного бюро? — я не зміг приховати здивування.

Коли ж вона на це ніяк не зреагувала, я спитав:

— А які у вашого боса шанси стати мером?

— Гадаю, що дуже великі. Робітники його люблять, — мені здалося, що я вловив в її голосі натяк на те, що й вона його любить. Втім, не був у цьому впевнений.

Так чи інакше, я не міг уявити, щоби робітники могли бути прихильними до Вулфа, але свої міркування залишив при собі.

— Отже, містер Вулф думає, що коли він знайде дівчат, то його популярність зросте і він стане мером, чи не так?

Вона кивнула:

— Щось таке.

— А що каже на це Еслінгер?

— Він розпочав власне розслідування.

Я був дещо здивований.

— А хто працює на нього?

— У Кренвілі є власний детектив, — сказала вона. — Містер Еслінгер не хотів, щоб у цю справу були замішані сторонні.

Я гостро глянув на неї.

— Звучить так, ніби ви з ним погоджуєтесь.

Дівчина почервоніла і сказала:

— Мої особисті думки тут нікого не цікавлять.

Доволі довго я дивився на неї, а потім запитав:

— А чому містер Вулф сам не звернувся до того вашого детектива?

Вона міцно стиснула губи.

— Бо він не дуже довіряє жінкам. Річ у тім, що місцевим детективним бюро заправляє жінка.

Це було доволі несподівано і прозвучало не надто заспокійливо й для мене — бо я й сам не дуже довіряю жінкам. На мить я замислився, а потім спитав:

— А що з цього приводу думає поліція?

— Вони не допомагатимуть ані містерові Вулфу, ані містеру Еслінгеру. У шефа поліції Мейсі — власний кандидат.

Я засміявся.

Вона була вже не такою церемонною, однак все ще не підводила очей.

— Так, все це доволі складно, — визнала секретарка. — Шеф поліції Мейсі хоче бачити мером свою людину — Рубі Старкі, тож розпочав власне розслідування.

— А хто такий Старкі?

Вона хитнула головою.

— Боюся, я небагато про нього знаю — лише те, що він картяр; тож не думаю, що це вдала кандидатура на посаду мера.

— Ну, це вже щось — якщо зважити на те, що ви про нього нічого не знаєте, — сказав я з посмішкою. — А як щодо тих дівчат? Не ангелами ж вони були?

— Вони просто зникли — оце й усе. І поки що нічого про них не відомо.

— Зрозуміло.

Щоб хоч якось розслабитися, я запалив сигарету. Справа видавалася страшенно заплутаною.

— Тож підсумуймо: щоби знайти дівчат, розпочато три різні розслідування. Вулф, Еслінгер та Мейсі знають, що хто тих дівчат знайде, той і матиме найкращий шанс стати мером. Сумнівно, що поліція мені якось допоможе, і навряд чи я буду