Читати книгу - "Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

 - Рот закрий, дурепа, - прогарчавши над моїм вухом, амбал підхопив мене під руки, і потягнув в сторону машини.

 - Прибери руки!  Відпусти мене!  Покидьок!  Відпусти!  - Я все ще сподівалася вирватись з його захоплення.  Била кулаками, намагалася вкусити ... він не помічав нічого.

Мене закинули в машину так, як ніби я була мішком зі сміттям.

В голову прийшло тільки одне - якби їх прислав Марко, то його б люди не посміли зі мною так поводитися.  І тим більше вони б не нашкодили Маттео.  Значить, не він мене не знайшов ... Можливо, це ті, хто хотів через мене підібратися до нього ?!

Від цих думок прийшло свого роду полегшення.  Не було страшніше тварі, ніж мій майбутній чоловік.  Хто б це не був, він просто не міг опинитися гірше, ніж Марко Генуальдо.

 - Руки, - скомандував амбал і я, піднявши голову, тільки зараз помітила, що на ньому була чорна маска.

 - Що?  - Не відразу зрозумівши, чого від мене хотіли, я дивилася на мужика.  Все, що я могла бачити, так це його злющі чорні очі, якими він мене зжирав.

 - Клішні простягнула вперед і хліборізку зачинила!  - З одного боку я прийшла в жах від його слів, а з іншого ... Це прозвучало вкрай смішно.

 - Ти сам свої клешні протягнеш, при чому один раз і назавжди, якщо тільки пальц...

Я не встигла договорити, бо в мій рот засунули якусь смердючу ганчірку.  Після цього амбал, різко смикнувши мої руки, затягнув на них будівельні стяжки.  Затягнув так сильно, що на моїх очах виступили сльози.

 *******************************************************************************************

Я не знала скільки ми їхали ... секунди ... хвилини ... години ... Серце то завмирало, то починало битися з такою швидкістю і силою, що падало в п'яти.  А там знову завмирало.

Питання просто підривали голову.  Що буде, якщо це конкуренти Марко?  Що якщо вони хотіли мене вбити?  Вбити й зняти це на камеру?  Адже зараз все робилося саме так - довго і болісно ... Що якщо хотіли мене катувати, думаючи, що я знаю якусь інформацію ... Що якщо ...

Одна думка була гірша за іншу.  Кожна з них в моїй бурхливій уяві вимальовувалася в самі яскраві й жахливі картинки.  Схлипнувши, я тільки сильніше стиснула ноги.  Зараз настав якраз той самий час пошкодувати про все.  І в першу чергу про те, що я наважилася втекти від Марко ...

Раптово машина різко зупинилася і мужик, відчинивши дверцята, виволік мене на вулицю.  Коли я почала озиратися по сторонах, то побачила, що мене привезли до величезного будинку, що знаходився далеко від цивілізації ...

Триповерховий особняк ... а навколо нічого крім густого лісу і настрашливої тиші.  Я почала впиратися ногами й голосно мукати.  Але здоровань без особливих зусиль схопив мене за лікоть і почав тягти в будинок.

Коли мене волокли вгору по сходах, я все ще намагалася чіплятися за поручні.  Я намагалася зробити хоч щось, щоб протистояти. Не для того я тікала, ризикуючи всім на світі, щоб закінчити сьогодні своє життя в компанії якихось відморозків.

Все було настільки дико, і нагадувало все те, про що часто в тиші обговорювали між собою наші з Марко батьки, коли думали, що ми не чуємо ... А я чула і завжди знала, що вони викрадали, били, катували й ... й тепер розуміла, що сама перебувала на місці тих нещасних.

Всім нутром відчувала, що нагорі мене чекало пекло ... справжнісіньке пекло і далі буде тільки гірше.

Коли мене притягли до дверей, я все-таки примудрилася підняти ногу і вдарити одного з мужиків по коліну.  Але втекти далеко не вийшло, вже біля сходів мене знову схопили й на цей раз почав знову тягти в кімнату.

 - Маленька погань, як же ти мене ...

 - Відійшов, - хрипкий голос вдарив по свідомості.  Я застигла на місці, кинувши будь-які спроби до опору.  Марно.  Це.  Було.  Марно.

Струм пройшов по моїх  венах і змусив все тіло затрястися в розпачі.  Від безвиході.

Його голос завжди діяв на мене саме так.  Начебто мене вдарило струмом.

Амбал тут же розтиснув свої пальці, мало не відскочив від мене, як від прокаженої.  Я бачила переляк в його очах.  Бачила, як страх його поневолював.

 - Пішли геть, - почувся наступний наказ і головорізів немов слід прохолов.

Так.  Саме так Марко Генуальдо діяв на людей.  Вони вмирали від страху, варто було йому лише поглянути на когось.

Але Марко зараз цікавила тільки я.  Саме тому, коли мужик, задкуючи назад, мало не впав стрімголов по сходи, Марко навіть оком не повів.  Він йшов до мене.  Повільно, вбиваючи своїх холодним поглядом, позбавляючи мене можливості дихати, думати ... знову.  Як завжди...

Як завжди поруч з ним я відчувала себе мишкою, замкненою в одній клітці з голодним удавом.  Дуже голодним.  І злим ... Дуже злим!

Серце заходилося в дикому танці.  Легені палило від нестачі кисню, а я ... Тільки дивилася на нього ... На його пульсівну вену на скроні ... На те, як заграли жовна на його обличчі від того, як він напружено стиснув щелепи.

Я зрозуміла, що почала задихатися тільки тоді, коли його пальці, обпікаючи шкіру, стиснулися на моїй шиї.  Він зафіксував моє обличчя так, що зараз я могла дивитися тільки в його очі.  Страшні.  Моторошні.  Похмурі, як сама ніч.  У них було стільки люті й злості, що я боялася навіть моргнути.

 - Тобі подобається ось так грати, Бібі?  - Вдаривши кулаками в стіну по обидва боки від мого обличчя, Марко притулився своїм лобом до мого.

Впивався в мене цим звірячим поглядом, в очікуванні відповіді.

 - Тепер мій хід, маленька сука, - одна його рука ковзнула вниз, і я здригнулася від того, з якою силою він смикнув мене за кофту.

Тріск тканини оглушив і сльози застигли на моїх очах.

 - Тобі сподобається ..., - прогарчав хлопець в мої губи, злегка торкаючись їх своїми, - ... правда, не відразу.