Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Уникаючи спойлерів, наостанок згадаю ще одну рису, що, як на мене, робить цикл про Меекхан по-справжньому унікальним. У п’ятій книзі ми дізнаємося одну з найбільших таємниць будови Веґнерового універсуму — і це, здається, перший випадок, коли в чистому фентезі автор використав науково-фантастичну ідею, однак воно не перетворилося на наукову фантастику.

Веґнер часто підкреслює, що він знає, про що саме вся його історія і чим вона закінчиться. Це, зрештою, видно й по тому, як вправно він дивує читачів, перевертаючи з ніг на голову те, у чому вони, здавалося, були впевнені на сто відсотків. Це робить «Оповістки з Меекханського прикордоння» циклом, який цікаво не тільки читати, а й перечитувати.

Щиро заздрю українському читачеві, який уперше візьме до рук цю книжку!

Володимир Арєнєв

ПІВНІЧ

Сокира і скеля

ГІДНІСТЬ ГОРЦЯ

Шадорі прийшли точнісінько звідти, звідки їх і чекали. Дванадцятеро чоловіків, обвішаних в’юками, наче мули, вийшли з лісу на східному боці полонини. Зупинилися між деревами. Вигляд мали такий, наче кілька останніх днів безперервно йшли: брудні, розкудлані, задихані. Надходив вечір, сонце світило їм просто в очі, а розлога полонина, трохи нерівна, з іскрами свіжого снігу, була чиста і спокійна на вигляд. Вабила, обіцяючи легший шлях і відсутність засідки.

Звісно, брехала.

Перший із чоловіків зробив кілька кроків уперед, по коліна грузнучи в м’якому пуху. Схоже, сніг випав не раніше минулої ночі. Прибулець зручніше вмостив великий мішок на плечах, щось гарикнув іншим і рушив уперед, схоже, наміряючись перейти полонину навпростець, найкоротшим шляхом. Інші рушили слідом, зберігаючи дистанцію в кілька стоп. Зробивши десь із сотню кроків, провідник зупинився, важко дихаючи, і подав знак наступному в черзі, аби той його підмінив. Сам почекав, поки решта групи його омине, і зайняв місце в кінці. Ще сотня кроків — і відбулася наступна заміна, потім ще одна. Як для людей, що мандрували цілу ніч, вони втримували непогану швидкість. За чверть години подолали половину дороги.

І тоді полонина їх зрадила.

Сніг з обох боків розтягненої довгою вервечкою групи наче вибухнув у кільканадцяти місцях. Із завірюхи льодяного пилу вистрибнули, вимахуючи зброєю, загорнуті в хутра постаті. Повітря прошив вигук:

— Гірська Варта! Кинути зброю!

Шадорі, звісно, не послухалися.

* * *

За хвилину все скінчилося. Лейтенант Кеннет-лив-Даравит байдуже дивився, як його люди за допомогою ножів перевіряють, чи не вдає хтось із бандюганів трупа. Двох, яких взяли живцем, саме в’язали трохи осторонь. Полонина вже не здавалася оазою спокою: на витоптаному снігу, поміж трупами й кинутими речами, розквітали яскраво-червоні плями. Де-не-де виднілася пізньоосіння травичка.

— От і грець із мальовничим краєвидом, — пробурмотів Кеннет у простір.

— Що ви кажете, пане лейтенанте? — десятник, який стояв неподалік, глянув запитливо.

— Нічого, Варгенне, нічого. Після ночі в барлогу завжди розмовляю сам із собою. Які втрати?

Татуйоване обличчя підвладного просяяло.

— Троє поранених. Із них один — серйозно: дістав у коліно й не зможе ходити.

— Що ж, я й так мав вислати гінця в Беленден. Коли долучиться решта, приготуйте сані та собак.

— Слухаюся.

Лейтенант глянув на полонених.

— А ці?

— Один молодий, другий — ідіот. Пожитку з них не буде.

— Подивимося, — офіцер звернувся до групи солдатів. — Алдане! Приділи увагу своєму командирові.

Андан-кейр-Треффер, наймолодший з його десятників, слухняно підбіг підтюпцем, і, схоже, ані важкий лусковий панцир, ані пояс із шаблею та сокирою на короткому держаку йому не заважали. Кеннет знав, що це не запопадливість чи службовий запал. Після ночі, проведеної у викопаних у снігу барлогах, будь-яка можливість руху була благословенням. Підофіцер-десятник був низьким та кремезним, та ще й зарослим, наче ведмідь; на темній вуличці він міг налякати будь-якого перехожого. Лейтенант подумки зітхнув і перевів погляд на другого десятника.

Варгенн Велерґорф, сивоволосий і вусатий, у короткій кольчузі, шкіряних штанях та волохатій накидці з баранячого міху на плечах, здавався опришком. На щоках, чолі та тильному боці долонь мав сині, сиві та чорні племінні татуювання. Сокиру, що нагадувала катівське знаряддя, із довгою, пальців у десять, борідкою, тримав недбало, закинувши на плече. Зброя все ще залишалася липкою від крові. «На вигляд ми, псяча його мати, гірше банди вбивць, — подумав Кеннет. — Не дивно, що в нас запитують пароль при кожній зустрічі».

— Андане, — звернувся він спершу до молодшого десятника. — Збери всіх. Хочу сказати кілька слів. Потім обшукаєш речі шадорі. Може, довідаємося, куди вони йшли.

Десятник виконав жест, який, якщо не прискіпуватись, міг зійти за салют.

— С’ухаю. А чаклун?

Офіцер скривився.

— Я на нього не чекатиму. Він знає не більше за нас, але від нього самі лише проблеми. Я не для того наказав Берґху тримати його подалі, щоб зараз чекати ясновельможного майстра, — додав він трохи саркастично. — До речі, Андане, щоб жодного відрізання вух. Не тим сучим дітям.

— Зрозумів.

— Бігом!

Кремезний підофіцер потрюхав до солдатів. Кеннет розвернувся до Велерґорфа.

— Коли Андан закінчить, накажи кільком людям приготувати на краю лісу велике багаття.

— Слухаюсь.

— Потім допитаємо тих двох. І щодо зібрання… Пам’ятаєш про моє прохання?

Сивоволосий десятник злегка усміхнувся.

— Пам’ятаю, пане лейтенанте.

— Ну то прислухайся.

Кеннет відвернувся, дивлячись на призахідне сонце. З того боку полонина досі здавалася тихою та спокійною. «У страшезне лайно ми влізли, — подумалося йому. — Ще й убавляємося по вуха, перш ніж усе скінчиться».

За кільканадцять кроків позаду Андан закінчив ставити підрозділ у шеренгу. Сімнадцять солдатів — мальовнича збиранина, екіпірована в дивовижну колекцію панцирів, шоломів, щитів і найрізноманітнішої наступальної зброї. Тільки троє завдали собі клопоту вдягнути плащі зі знаками Гірської Варти. Лейтенант рушив до них.

Він знав, що й сам має не кращий вигляд. Носив хутряний кубрак, накинутий на сорочку із товстого сукна, солідні чоботи і штани зі шкіри молодого тюленя, пошиті, за агерською модою, міхом усередину. До цього — полатана кольчуга, простий шолом, довгий меч і круглий щит зі шпичастим умбоном. Якби не світло-сірий плащ із вишитими спереду двома шістками та стилізованою мордою вессирської вівчарки — символом Гірської Варти — ніхто при здоровому глузді не признав би в ньому імперського солдата.

Гірська Варта була одним із тих підрозділів Меекханської Імперії,