Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Пульс миттю прискорюється. Усе тіло кидає в жар.

Я підіймаю погляд на Микиту.

— Дозвольте відчинити двері для дами, — той нахабно усміхається, дивлячись на мене.

Забираю руку.

— Відчиняйте, — говорю сухим тоном.

— Можна на «ти», — усмішка стає ширшою, демонструючи ідеальний прикус стажиста.

— Ми з вами не пили на брудершафт, — осаджую його. — На роботі, будь ласка, дотримуйтесь субординації.

— Отже, треба випити, — підморгує Микита.

— Я не п’ю.

— Ось я вже й дізнався трохи про вас, — він з усмішкою штовхає двері.

Ох, дайте мені сил із цим стажистом.

— Моє ім’я ви вже знаєте, — кажу, сідаючи за свій стіл. — Тож знайомство пропустимо. Перейдімо відразу до справи.

Микита з виглядом переможця бере один зі стільців, розвертає спинкою до себе й сідає верхи навпроти мене. Я тільки скидаю брову. Видно ж, що хлопець на рожен лізе. Ох, поп’є мені крові.

Але якщо думає, що я з ним із першого дня сваритися почну, то глибоко помиляється. І не таких до землі гнула.

Усміхаюся його супутниці:

— Сідайте…

— Оля, — боязко каже вона. — Ольга Добрева.

— Так, Оленько, — моя усмішка стає теплішою, — яке гарне ім’я.

Звичне ім’я. Але я навмисне усміхаюся дівчині й не дивлюся на Микиту.

Хоча дуже цікаво, чому він попросився до бухгалтерії? Якщо пам’ять мені не зраджує, то спочатку його направили до відділу продажів. Ну та гаразд, не моя справа.

— Зараз підберу кожному з вас особистого куратора.

Дістаю телефон і заходжу до робочого чату.

Кому б віддати їх на поталу? Ага, є варіант. Славського відправлю до Олега Миколайовича. Так від нього хоч користь буде. Все ж таки хлопець тут для навчання, а не для того, щоб очима стріляти. Ну а Оля…

Олю Надії Іванівні віддам. Надія в нас дама відповідальна, нехай навчає молодь.

— Навіщо куратор, хіба ви не можете навчити? — перериває мої думки Микита. — Недостатньо досвідчені?

Я кидаю на нього побіжний погляд і повертаюся до телефона. Але встигаю помітити, як цей зухвалець витріщається на мої груди. Без жодного сорому. Наче ми з ним у якомусь барі сидимо, а не в кабінеті начальника відділу.

Обсмикнути його чи проігнорувати?

Адже він саме першого й чекає. Що я вступлю з ним у діалог, і ми почнемо нескінченне пікірування.

Ох, не дочекаєшся, дорогенький.

Дозволяю собі холодно усміхнутися:

— Боюся, що я надто зайнята, щоб витрачати час на вас.

— А я завжди думав, що вчитися треба в начальства, — наполегливо й нахабно продовжує Микита.

Він явно хоче вибити мене із рівноваги. Але не на ту натрапив.

— Я кожному з вас дам досвідченого співробітника, який приділятиме вам належний час та увагу. Приходитимете в офіс на пару годин на день. Вас навчать, як працювати з документами, покажуть програми, — перераховую діловим тоном.

Потім натискаю кнопку комунікатора. Прошу Олега Миколайовича й Надію зайти до кабінету.

І весь цей час Микита не зводить із мене пильного погляду. Він так відверто роздивляється мене, ніби роздягає очима. Погляд повільно ковзає по мені, описуючи форми, поки не завмирає на руках.

Хлопець хмикає.

Вдаю, що не чую. Але насилу стримую бажання сховати руки під стіл. Тому що на засмаглій шкірі ще видно слід від каблучки.

Мої останні стосунки тривали аж два роки. А потім я чкурнула куди далі. Але спочатку все було, як у казці: він старший на вісім років, розумний, цинічний та з власним бізнесом. Не чоловік — а мрія. І я літала з ним, наче на крилах, поки одного разу він не сказав: «Кошеня, я спатиму із цією бабою якийсь час, це потрібно для бізнесу. Але кохаю я тебе».

Це сталося за тиждень до весілля. Не в змозі усвідомити почуте, я ходила, ніби прибита. Думала, це жарт. Але коли він не прийшов ночувати, зрозуміла, що ніхто не жартував. Ковтаючи сльози, зібрала речі й просто пішла.

За два дні прилетіло смс, що я дурепа.

Що ж, дурепа — то дурепа.

Я мовчки заблокувала абонента, і відтоді ми жодного разу не бачилися. Але гіркота образи залишилася. Я дала собі слово, що зосереджуся на кар’єрі. Більше жодних закоханостей і жодних розчарувань.

Відтоді минуло пів року. У моєму особистому житті цілковитий штиль. І я навіть навчилася отримувати задоволення від самотності, як раптом з’явився цей Микита. Відчуття, що він навмисне виводить мене із себе.

Двері в кабінет відчиняються.

— Викликали, Діано Георгіївно? — зазирає повний чоловік із залисинами.

— Заходьте, Олеже Миколайовичу, — киваю йому.

Він протискується всередину, витираючи спітніле чоло хустинкою. Слідом за ним входить Надія.

— Приймайте стажистів, — показую їм на Микиту та дівчинку, чиє ім’я я знову забула.

Мої працівники оцінювально поглядають на новачків.

— Діано Георгіївно, а я не можу, — раптово заявляє Олег. — У мене квартальні звіти горять.

— От і чудово. Покажете Славському, як правильно їх складати. Увечері мені все на стіл.

— Так, звісно, — знічується він. — Все зроблю, як треба. Юначе, прошу за мною.

Надія забирає дівчину. Ці двоє начебто порозумілися. А ось Микита не надто поспішає вставати.

— Є питання? — запитую в нього.

— Так, — розтягує він слова. — Що робите сьогодні ввечері?

І дивиться своїми темними очима в мої. Нахабно, жарко й відверто.

Примружуюсь. Демонстративно обводжу його оцінювальним поглядом і холодно видаю:

— Перевіряю квартальний звіт. Ви вільні. З усіх питань звертайтесь до Олега Миколайовича.

Хлопець кидає на мене виразний погляд, перш ніж вийти з кабінету.

Нарешті можна розслабитися!

Відкидаюсь у кріслі та стомлено прикриваю очі.

А кров поштовхами б’ється в скронях.

Не можна, не можна реагувати на провокації цього хлопця! Не знаю, чого він домагається своєю поведінкою, але я не дам йому жодного шансу.,