Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Встати і йти я не ризикнула, було занадто темно, а ось рачки саме те, що треба. Так що повільно, але вірно я повзла вперед, не переживаючи про коліна, які могла б здерти, адже якщо світ магічний, то красень лікар обов'язково мене вилікує.

Перебуваючи у своїй власній ейфорії, я зовсім не помітила, що до тиші, яка до цього мене оточувала, додалися ще якісь незрозумілі звуки, якесь шарудіння, яке не віщувало нічого доброго. А коли наді мною закружляли маленькі світлячки, я ковтнула, покосившись у різні боки, завмираючи в одній позі і боячись дихати.

Потрапила, так потрапила! Але ж я… Я не про це мріяла!

Ковтнувши, я намагалася не робити зайвих рухів, мені зовсім не хотілося мені приваблювати і так уже зацікавленого моєю персоною змія. Хоча, просто змій – це м'яко сказано. Тут реально чудовисько: неймовірно величезних розмірів, з роззявленою пащею наповненою гострими зубами розміром з мій мізинець і висунутим роздвоєним язиком, який, здавалося, пробує повітря на смак.

Наскільки я взагалі могла судити в моєму нервовому стані, то це була Анаконда. У голові навіть фільм жахів із анакондою сплив, у якому змій людей цілком заковтував.

Мимоволі я затремтіла від страху, обурюючись на свою гірку долю. Ось чому, чому саме я? Хіба я багато чого хотіла?

В один момент мені страшенно захотілося прокинутися. Зрозуміти, що це був лише сон і наступного разу добре подумати – а чи треба мені воно взагалі? Може, таки варто послухати маму та знайти причину для радості у своєму житті. Навіщо намагатися стрибнути вище голови, щось шукати? Життя проходить повз, поки я шукаю і проводжу ритуали, від яких немає ніякого штибу, а зараз ще є реальний шанс померти. Але вмирати мені зовсім не хочеться. Та й що від мене залишиться? Кал? Гірка, перетравлена змієм? На таке я не погоджуюся!

Коли змій наблизився зовсім близько, ледь не торкаючись мого обличчя своїм роздвоєним язиком, я схлипнула, стискаючи руки в кулаки. Здається, стара з косою зовсім близько, але ж я ще така молода, всього двадцять один рік, ще жити і жити, радувати якогось фантастичного чоловіка.

– Не їж мене, я несмачна… – прошепотіла я і поспішила закрити рота. Ось хто мене за язика тягнув? Може, чудовисько подумає, що я... статуя?

У відповідь почулося шипіння. Змій вигнувся, ніби перед контрольним ударом, а я все, не витримала і знепритомніла. Життя мене до такого не готувало, але хоч помру безболісно.

Приходила до тями я без якихось наслідків у вигляді головного болю або ще чогось. Поки не розплющувала очі, навіть грішною справою встигла вирішити, що все було сном. Зраділа, розплющила очі і закричала!

Наді мною, схиляючись, щось шипів або шепотів, темношкірий чоловік з лисою головою, половину якої займала якась масивна золота прикраса. Мій крик його навіть здригнутися не змусив, непробивний. Тільки погляд на мене скосив своїх темних, холодних очей і все. Уся реакція! А мені що накажете робити?

– Іди звідси, а то гірше буде ... – промовила я, хоча здавалося, що шипіла не гірше "шоколадки".

Розтягнувши губи на кшталт усмішки, досить кривуватої, чоловік підняв одну брову, немов кажучи мені – продовжуй. Та мене хлібом не корми, дай тільки привід.

– Я попереджала… – прошипіла я, розтягнувши губи у найстрашнішій зі своїх усмішок, моїй персональній – акулячій.

Чоловік не перейнявся моєю загрозливою усмішкою. Що ж, його проблеми. Плеснувши кілька разів віями, я посміхнулася йому ще раз. Тільки цього разу посмішка була з ряду «милої дівчинки», яка загубилася. Ну що ж, пильність приспали!

Поки чоловік намагався зрозуміти, якої величини таргани в моїй голові, я стиснула долоню в кулак, а потім, без жодних криків, зарядила йому в бороду. Боляче було неймовірно, причому мені. На очі сльози навернулися, хоча не стільки від болю, як від образи. Цей гад навіть не ворухнувся!

– Хто ти такий? – гаркнула я, від чого в самої у вухах заклало, запізно розуміючи, що з цього, в принципі, можна було розпочати діалог. Хоча, якби він не нависав наді мною, я б не нервувала.

– Шархісан, – зволів він прошипіти однозначно.

– Де я?

– Шар-таш.

– Це світ такий? А де цей…змій? – жалібно видала я, втягнувши голову в плечі.

Через нового знайомця я зовсім забула про Анаконду. Та й шипіння чоловіка наводило на зовсім не привітні думки. Але ж не могло мені так пощастити? Ні, я змій не те, щоб боюся, просто чисто інтуїтивно тримаюся на відстані. Та й слизькі вони, мабуть, холодні.

– Не треба стільки запитань, – похитав головою Сан. На жаль, повністю його ім'я запам'ятати я не змогла, навіть із моєю любов'ю до фентезі. – Я тільки налаштував твій мозок на нашу мову, тому перевантажувати його не найкраща ідея.

Сказавши це, чоловік відсунувся, дивлячись на мене якимось нечитаним поглядом, зрозуміти який я була не в змозі. В принципі, потреба в цьому майже одразу ж відпала, адже в моє поле зору потрапив його… хвіст.

Боже, натуральна картинка з книг про нагів, людський торс, який плавно переходить у зміїний хвіст. Хоча Сан здивував мене подвійно. Все-таки бачачи темношкірого чоловіка, якось підсвідомо припускаєш, що він скрізь темненький, але його хвіст був різнобарвним, немов із плям синього, зеленого та жовтого. Такий собі веселун з пісним обличчям. Очікування – реальність.

Не втримавшись, я хіхікнула, чудово розуміючи, що схожа в цей момент на не дуже адекватну людину. Подумки махнувши на все рукою, я вирішила окинути поглядом кімнату, в якій опинилася. Якщо чесно, то не вразило. Та й завдяки книгам я чекала чогось такого помпезного, з канделябрами та позолотою. Але ні, досить звичайна кімната у похмурих тонах. Взагалі, стіни більше схожі на добре відполірований камінь, хоча можливо так воно і є. Ліжко не надто велике, я б навіть сказала – звичайне, недалеко стіл і стілець біля невеликого вікна, тумбочки з двох боків від ліжка і все. Мінімалізм у всіх його проявах.