Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

такого собі Сіда Ахмета Бен-Енхелі[14]. Це надзвичайно важливе повідомлення, в якому добрий — і таки справді добрий! — Сервантес відкриває нам те, що ми могли б назвати об’єктивним існуванням Дон Кіхота, Санчо та всього хору поза межами фантазії романіста і над цією фантазією. Зі свого боку, я думаю, що згаданий Сід Ахмет Бен-Енхелі був не арабом, а євреєм, і то євреєм марокканським, і що він також не вигадав свою історію. Хай там як, а я маю цей арабський текст Сіда Ахмета Бен-Енхелі у своєму розпорядженні, і хоч я цілком утратив ті невеличкі знання з арабської мови, які мені колись передав сеньйор Кодера[15] в Мадридському університеті, — а він, пам’ятаю, ще й нагородив мене першим призом за успіхи у вивченні його предмету! — я переглянув його й виявив, що той уривок, на який звернув мою увагу професор Ірлі, витлумачив хибно не я, а Сервантес, а отже, саме моя, а не його інтерпретація правильна. Вважаю, що цим зауваженням я наперед захистив себе від будь-яких можливих докорів із боку професійної або професорської критики.

Думаю, я не маю більше потреби продовжувати цю доволі просту за своїм змістом передмову, знову пояснювати доктрину, яку стільки разів пояснював у її стосунку до історичної реальності, тим паче, що я пропоную своїм читачам працю на тему донкіхотизму, в якій спробую прояснити різницю між перебувати, бути й існувати. А що Дон Кіхот і Санчо є — а не тільки були — так само незалежними від будь-якої поетичної фантазії Сервантеса, як є незалежним од моєї творчої фантазії Ауґусто Перес із роману «Туман», що йому, як мені здається, я дав життя для того, щоби потім привести його до смерті, проти якої він протестував, і мав цілковиту слушність протестувати.

А тепер, мій уважний читачу, я прощаюся з тобою до того часу, коли ми зустрінемося знову.

Міґель де Унамуно

В Андаї, в моїй рідній Басконії, на самому кордоні з Іспанією, де я змушений жити у вигнанні, у травні 1928 року.

Я нічого не маю додати до цієї передмови до третього видання, в чому я переконався, після того як виправив її коректуру.

М. де У.

Саламанка, кінець грудня 1930 року

Частина перша

Гріб Дон Кіхота[16]

Ти запитуєш у мене, мій добрий друже, чи знаю я якийсь спосіб, аби вкинути у стан марення, запаморочення, у стан будь-якого безумства цю величезну масу вбогих людей, які дотримуються досконалого порядку й живуть у досконалому спокої, які народжуються, їдять, сплять, розмножуються і вмирають? Чи немає якогось засобу, запитуєш ти мене, щоби наслати на них епідемію самобичування або конвульсій? І розповідаєш мені про тисячолітню традицію.

Як і ти, я часто переживаю хвилини ностальгії за звичаями Середніх віків; як і тобі, мені хотілося б жити тим судомним життям, яким жило наше тисячоліття. Якби ми змогли донести до свідомості людей, що якогось дня, скажімо 2 травня 1908 року — через сто років після того, як пролунав перший заклик до незалежності[17], — колишня Іспанія померла назавжди, що цього дня нас остаточно приборкали та розділили, мов ягнят, то вже 3 травня 1908 року, і я вірю в це, стало б найбільшим днем у нашій історії, світанком нашого нового життя.

Але всі ми перебуваємо у стані нікчемного животіння, цілковитого нікчемного животіння. Ніщо ні для кого не має анінайменшої ваги. І коли хтось намагається порушити ту чи іншу проблему, виділити те чи інше питання, то це пояснюють або прагненням до якоїсь особистої вигоди, або бажанням виділитися й прославитися.

Навіть божевілля перестали в нас розуміти. Якщо бачать божевільного, то вважають, що він має свій інтерес і свої підстави так поводитися. Усіх цих нещасних тепер наділяють своєрідним розумом бéзуму. Якби наш сеньйор Дон Кіхот воскрес і повернувся в нашу сьогоднішню Іспанію, то й за його шляхетною маячнею стали б убачати якийсь другий намір. Якщо хтось осуджує зловживання, бичує несправедливість, карає брутальність, то раби запитують себе: а щó він у цьому шукає для себе? До чого він прагне? Одні думають і кажуть, що він робить так для того, щоб йому заткнули рота золотом; інші запевняють, що він поводиться так під тиском підлих почуттів і низьких пристрастей мстивого або заздрісного характеру; ще інші — що він прагне наробити якомога більше шуму і щоб про нього більше говорили, тобто з чистого марнолюбства; ще інші — що він шукає, як йому найвеселіше згаяти час, тобто зі спортивного інтересу. Залишається тільки пожалкувати, що не так багато людей захоплюються спортом подібного зразка!

Зверніть увагу й відзначте собі. Дивлячись на будь-який акт великодушності, героїзму, безумства, всі сьогоднішні тупі бакаляри, парохи та цирульники не можуть додуматися ні до чого ліпшого, як запитати: навіщо він це робить? І коли їм здається, що вони відкрили причину, яка спонукає його до цих дій, — незалежно від того, збігається чи не збігається справжня з тією, яку вони припускають, — вони кажуть: он як! він зробив це задля цього чи задля того. Оскільки та чи інша річ має якусь причину свого буття, і вони її відкривають, то ця річ втрачає для них усяку цінність. Для цього їм і служить логіка, їхня свинська логіка.

Кажуть, розуміти — означає прощати. І ці жалюгідні люди потребують розуміння, аби прощати те, що їх принижує, те, що ділами або словами кидає їм в обличчя їхню нікчемність, не кажучи їм про неї.

Вони дійшли навіть до того, що по-дурному запитали, навіщо Бог створив світ, і відповіли самі собі: задля Своєї слави! І ця мудра відповідь наповнила їх глибокою втіхою і глибоким самовдоволенням, нібито цим йолопам відомо, а що ж то таке — Божа слава.

Усе, що робиться тепер, робиться на потім. Нехай мені дадуть будь-яку нову ідею про будь-яку річ, і вона мені скаже, навіщо вона потрібна.

Щоразу, коли в мене виникає якийсь новий задум, щось, на мою думку, дуже потрібне, не бракує людей, які мене запитують: «А що потім?» І я вважаю, що на таке запитання можна відповісти тільки ще одним запитанням. І коли мене запитують: «А що буде потім?», мені залишається тільки відповісти: «А що було раніше?»

Не існує майбутнього; ніколи не існувало майбутнього. Те, що називають майбутнім, — одна з великих побрехеньок. Справжнє майбутнє — сьогодні. Що буде з нами