Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

— Діма, — почувся звідкись ізгори голос, і безсмертний божок місцевого розливу різко обернувся до немолодої пещеної жінки. Вона тицьнула йому в руки пакети з овочами й бурою яловичиною і, мимохідь глянувши на Сашчину сумку, незадоволено звела тонкі брови.

— Я втомилася лікувати твої зуби, — холодно сказала жінка й посунула далі, а однокласник поспішив за нею, жодного разу не озирнувшись на Сашку.

«…Поріжте її пелюстками, посоліть трохи, а коли впіся- ється, заправте олією. Салат просто божествений!» — говірка сусідка тим часом укоськувала наступну купувальницю, але та довго перемацувала її чорну редьку, а потім купила пучок петрушки в іншої торговки й змішалася з натовпом.

Уже вечоріло, й усе більше людей товклося довкола базарного п’ятачка. Переважно жінки, які після роботи приречено завертали сюди за покликом інстинкту добування. Вони вдумливо куштували квашену капусту з пластикових контейнерів, перенюхували балик і сало, втомлено торгувалися, перебирали у відкритих коробках синтетичну білизну, і поступово їхні пакети й сумки розбухали до непідйомного стану. Втім, треновані багаторічною важкою атлетикою домашнього господарства жінки вперто піднімали їх і тягли, миготіли фрагментами своїх напружених тіл і впольованої здобичі перед Сашчини- ми очима. Такі атлетки нечасто були її клієнтками, адже зазвичай вони закуповували сире насіння кілограмами і смажили його самі — так вигідніше.

Сашка нудилася і байдуже позирала на перехожих, але її погляд знову й знову затинався на власних «свинячих» чоботах. Бабця купила їй ці чуні — інакше їх назвати годі — за сорок гривень на гуртовому ринку минулої осені, а відтак іще довго виїдала мозок чайною ложечкою, натякаючи на власну непомірну щедрість. Таких чобіт, дешевеньких, неоковирних, як ото носять сільські тітки, у школі не мав ніхто — навіть її однокласники з найбід- ніших сімей, навіть ті, чиї батьки пропивали та виносили з дому все, включно зі зношеними рейтузами своїх дружин, такого не носили. А Сашка носила, раніше Сашка й не таке носила. Лише рік тому вона остаточно переросла свою бабцю й звідтоді уже не могла доношувати одяг та взуття її далекої молодості.

— Сашкя, кушять хочіш? — схилився над нею Фаррух. Сашка кивнула й почала збиратися: торгівля сьогодні для неї закінчилася.

— Кушяй карашо, — заусміхався її годувальник, підтверджуючи свою прихильність аж такою щедрою шаурмою, що капуста разом із курятиною чвакнули з усіх щілин лаваша, щойно вона взяла її в руки.

Ще донедавна особливі мотиви цього ґречного таджика з кругленьким черевцем і маленькими вологими очима здавалися їй незрозумілими, але якось один із чергових аукціонів його нечуваної щедрості розставив усе на свої місця.

— Сашкя, сколька тібє лет? Дівятна-ацать? Два- ацать? — спитав тоді Фаррух.

— Чотирнадцять, — чесно відповіла Сашка, вгризаючись у вологий лаваш.

— Ма-а-ала, — не зміг приховати свого розчарування таджик.

Відтоді за звичкою, а може, з інших невідомих причин він і далі підгодовував Сашку, але іноді, винувато усміхаючись, все-таки нагадував їй про те, що такі благородні жести потребують дрібних заохочень. Сашка зітхала й дозволяла йому помацати себе за груди в потемку маленького кіоску з терпким духом жирного м’яса і корейської моркви. «Сашкя, расті бистреє, да?» — примовляв при цьому Фаррух і густо постогнував від задоволення.

2

Її бабці було майже вісімдесят. Маленька й висохла, схожа на зморшкуватий грибок, вона, тим не менше, доволі бадьоро шурувала в межах власної квартири, виходячи надвір хіба з дуже важливих для себе причин. Скільки Сашка її пам’ятала, бабця завжди переймалася двома речами: власним похороном і громадянськими війнами з найближчими сусідами; і одне, й інше тривожило її однаково гостро й потребувало повної віддачі останніх старечих сил. Понад сорок років свого життя бабця присвятила роботі на макаронній фабриці, та вже давно була на пенсії й ретельно готувала своє тлінне тіло до зустрічі з раєм. Вона підчитувала Біблію, доводила задавнені битви з ворогами до кульмінацій і купувала собі час від часу надзвичайно ошатні труси й панчохи, які складала до спеціально відведеної шухлядки.

Але шість років тому єдина донька підклала їй свиню, несподівано померши у сорок чотири від раку шлунку. Свинею виявилася восьмирічна Сашка — доволі пізня дитина, зачата колись від довгої туги не дуже щасливої жінки за безкорисливої допомоги випадкового незнайомця, звалилася бабці на голову як торішній сніг. «Останнє випробовування перед вратами рая», — вирішила бабця після тривалих вагань і залишила дівчинку в себе.

Перші два роки Сашка мовчала. Вона чемно ходила до школи, їла, спала, слухалася бабцю, робила все точно так, як та їй наказувала, але вдома при цьому не вимовляла й півслова. «Сашка, не дрочи мене, — сердилася бабця, — чи тобі язик відсох? От ремня дам!» Але онука дивилася на неї великими круглими очима й покірно чекала екзекуції. Вилаявшись, бабця на довгі місяці давала їй спокій, лише зрідка повертаючись до неминучих виховних бесід.

Тим часом Сашка хоч і мовчала, проте стрімко росла, і це так само дратувало бабцю. Уже давно вона виробила звичку не тринькати дурно гроші й акуратно складала кожну копійку до особливої коробочки, яку зберігала під заповітною білизною. Щоразу, відкриваючи схованку для планового поповнення, бабця любовно перебирала купюри коричневими сухими пальцями й довго мріяла про те, який пишний похорон собі влаштує, коли прийде час. Але тепер усю її пенсію пожирали безглузді витрати на Сашчине ганчір’я.

«Так, Сашка, — одного дня сказала бабця, перебираючи в голові всі можливі комбінації, - будем гроші робить. А то я з тобою і вмерти по-людськи не вспію». «Добре», — погодилася Сашка, і це було перше, що вона сказала вдома за останні два роки. Так почався їхній маленький бізнес із продажу тієї продукції, до виробництва якої бабця мала найбільший хист. Нарешті на цьому грунті вони знайшли щось на зразок спільної мови. І хоча бабця досі купувала їй необхідні речі так, наче відривала кожну гривню від себе разом зі шкірою, Сашка відчувала, що вони поступово стають рівноправними партнерами. Такі стосунки, зрештою, їй здавалися єдино можливим варіантом, хоча й тепер, у чотирнадцять, вона ще інколи отримувала від компаньйонки по шиї за дрібні промахи.

Що ж до чвар із сусідами, то заради справедливості треба сказати, що не лише бабця, а весь їхній під’їзд кипів давніми та свіжими образами й помстами, через що зажив особливої чорної слави в усьому мікрорайоні. Ніде не поїли одне одного мертвою водою на поминках, не підкладали всяких магічних скруток