Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тільки жарини чи й чортів? — спитав перукар.
— Цього не скажу, але кулі над кладовищем у день святого Тенасона, що є святим заступником цього гидкого паскудника, я бачив на власні очі. Здавалося, ніби то злітали в небо могилки.
Ну й передмістя, ну й народ! Босі дітлахи ганяють ганчір’яного м’яча. Гарні бойові півні зі спутаними ногами дзьобають золоті розсипи кукурудзяних зерен і замріяно виспівують своє «кукуріку». Бойовий півень до курей байдужий, а кури тут усі білі та гладкі, мов оперні співачки.
Удари палиці. Крики. Усе передмістя знає, де це. То отой дурбило. Та й вона теж — дає себе лупцювати. Прасувала йому костюм. Старе ганчір’я не обновить ніяка праска. Сказав тобі: стрілки! А ти що зробила? Вогкий піджак треба було підсушити праскою. Бо смердить гірчицею. Луп-луп-луп. От дурбило. А вона теж — терпить його. Та я б на її місці…
— Заткнися, бридка індіанко. Раденька, що знайшла собі чоловічка, який дає хропака вдень і валандається ночами.
— А ти чого роззявила ротяку, хоч возом заїжджай, дивися, щоб дишлем язика не проткнуло.
— Гляди, щоб тобі не проткнуло. Навіщо даєш себе бити?
— Бо так мені подобається.
— Чуєте, подобається, а сама ходить, й від неї тхне арніківкою![1]
— Це краще, ніж марганцівкою!
— Ти так гадаєш?
— Гадаю? Нюхом чую.
— То понюхай краще.
— Тебе нюхати? Я краще здохну!
— Тоді прикуси язика.
— Язик мій: хочу — прикушу, хочу — ні.
— Ото й усе, що в тебе є!
— А в тебе й того нема!
— Годі вам теревені правити. Погляньте краще, як прийнялись паростки «трьох сорочечок Христа», що їх мені подарували. Уже й квіточки розпукуються: і золотенькі, і голубенькі, і ліловенькі.
— Ану покажи язичка, маленький, покажи. Це в нього від нетравлення!
— У мене є іпекакуана[2], якщо хочеш…
— Дякую, візьму в тебе, щоб не зв’язуватися з отим безбожником із аптеки. А нетравлення — це від голоду.
— Звичайно. Це найгірше нетравлення, яке тільки буває. Вони ж, бідолашненькі, їдять вряди-годи, коли вдається чогось роздобути, і їжа не перетравлюється як слід у порожніх шлунках. Бо шлунок уже звик бути порожнім. Отак і ростуть з порожніми шлуночками.
— Оце вже не бреши…
— І ти мене берешся вчити, пані всезнайко!..
— Невдячна. Послухайте, у вас мій наперсток.
— Еге ж бо, мого проковтнув чоловік. Прийшов з цирку під враженням від Трагальдабаса, отого, що ковтає всяку всячину. Грався, грався наперстком, поки й ковтнув. Отак: гам! — і ковтнув.
— А вчора він коли прийшов?
— Хто?
— Та ваш чоловік?
— О третій ночі. Пізня робота й далеко.
— Він у вас, здається, друкар.
— Лінотипіст.
— Вони добре заробляють…
— Зате гублять здоров’я. Від свинцю та кислотних випарів хворіють на сухоти. Та й жити там, де ми живемо… Ніяк не знайдемо порядної квартири.
— Якби ж окремий будиночок з патіо[3], де можна випрати й посушити білизну. Такого теж не знайдеш. Але недалечко, за рогом, — може, чули, — здають будиночок, і досить дешево.
— Поряд з пивничкою?
— Через стіну…
— І задарма не хочу… Хай би навіть хазяїн нам платив, а не ми йому, за те помешкання. Таж там п’яниці не дадуть спокою.
— Біля квіткової крамниці теж не годиться…
— І не кажіть!
— Цілісіньку ніч слухати, як грюкають…
— Дон Раміріто з дружиною?
— Якби то самі Раміріто, а то й духи!
— Виходить, правду люди кажуть, що дон Раміріто — щось середнє між квіткарем і спіритом?
— Середнє, кажете? Не середнє, а посередник він, тобто, медіум, спірит. Вони натирають руками стіл, звичайний собі столик на трьох ніжках без жодного цвяшка чи шурупчика, а потім кожний його щось запитує. Намагнічений і повний духів стіл вистукує відповіді. Але то ще півбіди: згодом стіл вихоплюється з-під їхніх рук і б’ється, мов у нападі епілепсії, а за ним і всі речі, скільки їх є в домі, починають стукатись одна з одною — оце те грюкання, що його чути щоночі.
— Але найгірше все-таки мешкати поблизу пивничок. Бійки, сміх, п’яний вереск. А що діється в «Ангелятках»! Содом і гоморра, як каже моя хрещена. Знаєте, що там коїться?
— Знаю, знаю. Там туалет з усіма вигодами, але без дверей. Люди сідають на унітаз в масках, які їм винаймає господар, а відвідувачі пивнички розважаються, вгадуючи під заклад, хто там сидить. Закладаються на гроші, напої, сигари, цінні речі.
— Оце так забавки!
— І ніхто не скаржиться.
Ну й передмістя, ну й народ! І в засуху і в зливу передмістя завжди однакове. Смітників повно, а на них чого хочеш. Мов старий альманах, сторінки якого гортає вітер. Навіть бідняки йдуть у ногу з суєтою. Відзначають свята, дати, події. Ворота, садочок, будинок з колорадської сосни. На дверях шматок картону з прізвищем власника: «Рок Феллер». Якийсь жартівник дописав унизу: «Збіг прізвищ чисто випадковий». А далі, за будинком Рока Феллера, проти великої цвинтарної брами, стоять рядком пивнички, бари, буфети, винарні та інші диявольські заклади, де можна втопити горе в чарці, хоч би і в оцій пивниці, що має назву «Останнє прощавай», з її неписаним правилом: яка жаба — такий і камінь, які ноги — такі й черевики, які плоди — такі й зернятка, яка хвороба — такі й ліки.
Одненьку — за покійного приятеля, подвійну — за дружину, сестру, брата, потрійну — за батьків або дітей, а після кожної одинарної — подвійну, а то й потрійну.
— Налий-но мені одненьку!
— А мені подвійну!
— І мені подвійну!
— А мені потрійну для піднесення духу. Навіть спаситель розпачливо вигукнув на хресті: «Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув?»
І до кожної чарки — закуска з відповідною назвою: «в мирі упокійся» — це чорна смажена квасоля — кав’яр тропіків; «поминки» — печінка, нашпигована зеленою цибулею; «реквієм» — юшка з раків, та така густа, що здається, ніби ковтаєш живу губку.
Поряд з «Останнім прощавай» на розі широкої вулиці, обсадженої шумливими від вітру деревами, яка простяглася вздовж нескінченного цвинтарного муру й похоронної траси, молочної річки з білого цементу, що спускається від міста, вигинаючись м’яко, мов гамак, і вибігає ще біліша аж до великої цвинтарної брами… отож за «Останнім прощавай» притулилась' пивничка «Одноденний цвіт», завжди повна пияків і мух. На стіні замість реклами написано: «Краще стати на якір тут, ніж навпроти».
— А ви знаєте, що… — белькотав якийсь чоловік у жалобі, впавши на надгробок у салоні генуезця Сеполькрі, власника
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.