Читати книгу - "Зелений дім"

оману, ви ж знаєте цих індіанців не гірше від мене. Жандарми прямують до яру, з дерев знову лунає вереск папужок і паукарів, дзижчать комахи, легенький вітрець ворушить пальмове листя на покрівлях Чікаїса. Сержант послаблює гетри, бурчить щось крізь затиснені зуби, кривиться, і лоцман Ньєвес плескає його по плечу: не псуйте собі кров, сержанте, дивіться на все спокійніше. Сержант крадькома вказує на черниць: така служба, доне Адріан, хоч кого виведе з себе. Мати Анхеліку мучить спрага, а може, й гарячка, — духом я сильна, але тілом уже немічна, мати Патросініє, — одначе та заперечує: ні, ні, не кажіть так, мати Анхеліко, зараз жандарми повернуться, поп’єте лимонаду, й вам одразу покращає, ось побачите. Чи то не про мене вони перешіптуються? — сержант неуважно озирається довкіл, — може, мене за дурня вважають? — обмахується кепі, — от поганки, — і раптом звертається до лоцмана Ньєвеса: добре виховані люди не перешіптуються у товаристві, — а той на це: сержанте, подивіться, жандарми біжать назад. Човен? Так, — притакує Чорний. З агварунами? І Блондин: так, мій сержанте, — і Малюк: так, — і Важкий, і черниці: так, так. Усі метушаться, перепитують одне одного, й тоді сержант: Блондине, вертайся до яру, попередиш нас, коли вони підніматимуться, а решта — ховайтесь. Лоцман Ньєвес підбирає з землі гетри й карабіни, жандарми й сержант прямують до найближчої хижки, але черниці лишаються стояти на галявині. Хай матінки сховаються, мерщій, мати Патросініє, мати Анхеліко. Ті перезираються, шепочуть щось, переступають з ноги на ногу; входять до хижки навпроти. Блондин вистромлюється з кущів, які затуляють його від агварунів, тицяє пальцем у напрямку річки: вже висідають, сержанте, прив’язують човен, уже йдуть сюди, — а той йому: дурню, хутчій ховайся і будь напоготові. Лежачи долічерева, Важкий і Малюк слідкують крізь шпарки в стіні з пальмових жердин за галявиною, Чорний і лоцман Ньєвес стоять в глибині хижки, а Блондин, прибігши чимдуху, вклякає навпочіпки біля сержанта. Ось вони, мати Анхеліко, вони вже там, — і мати Анхеліка: хоч я й стара, але очі маю добрі, мати Патросініє, бачу їх, усіх шістьох. Попереду йде розпатлана баба з брудно-білим клаптем тканини на стегнах, груди в неї темні, великі, звисають аж до пояса. За нею — два чоловіки, непевного віку, низенькі, опасисті, на кощавих ногах, стегна прикриті темно-жовтими шматками матерії, що підв'язані ліанами, сідниці голі, волосся спадає на чоло, сягаючи брів. Чоловіки несуть грона бананів. Далі — двоє дівчаток у вінках з пальмового волокна, в одної — в носі колечко, друга — із шкіряними браслетами на кісточках ніг. Обидві голі, як і хлопчик, що йде слідом — він худіший і, здається, наймолодший. Вони обдивляються безлюдну галявину, баба відкриває рота, чоловіки похитують головами. Будете розмовляти з ними, мати Анхеліка? А сержант: так, черниці зараз виходять, увага, хлопці. Шість голів повертаються, застигають. Черниці, посміхаючись, крок за кроком наближаються до агварунів, і водночас, майже непомітно для ока, агваруни притуляються одне до одного, стають єдиним, закам’янілим тілом. Шість пар очей невідривно стежать за двома постатями в темних сутанах, які пливуть до них. Якщо почнуть упиратися й викидати коники, починаймо, хлопці, і жодного пострілу, не настрахайте їх. А Блондин: вони дозволяють черницям підійти, сеньйоре сержант, я думав, що вони втечуть, тільки-но їх угледять. І Важкий: які свіженькі дівчатка, які молоденькі чи не так, мій сержанте? Тебе, Важкий, хіба що могила виправить. Черниці спиняються, тієї ж миті дівчатка відступають назад й обхоплюють ноги баби, яка плескає себе по плечах долонями, від цього її величезні обвислі груди починають розгойдуватися. Мати Анхеліка вуркоче, спльовує, посилає в повітря потік тріскучих, свистячих, хрипких звуків, потім умовкає й знову починає вуркотіти, а руки її урочисто окреслюють якісь знаки перед нерухомими, блідими й непорушними обличчями індіанців. Хлопці, вона говорить їхньою поганською мовою й плюється точнісінько так, як ті чунчі[3]. Це повинно їм сподобатися, сеньйоре сержант, адже християнка розмовляє по-їхньому, тільки тихо, хлопці, бо якщо вони почують нас, то можуть повтікати. Вуркотіння матері Анхеліки, її густий, невиразний голос долинає до хижки, і тепер уже Чорний та лоцман Ньєвес, притиснувшись обличчям до стіни, починають видивлятися крізь щілини. Мати Анхеліка з матір’ю Патросінією й чоловіки-агваруни обмінюються усмішками й знаками поваги, — вона вже їх навколо пальця обвела, хлопці, ну й розумна ця черниця. До того ж така освічена, чи знаєте, сеньйоре сержант, що в місії вчаться цілодобово? Краще б там замолювали наші гріхи, Малюче. Мати Патросінія всміхається бабі, але та похмуро відвертає очі, притримуючи дівчаток за плечі. Про що вони там розбалакують, сержанте? Мати Анхеліка й обидва чоловіки корчать гримаси, жестикулюють, плюють на землю, перебиваючи одне одного, і раптом троє дітей відскакують від баби й біжать, голосно сміючись. Цей шмаркач дивиться на нас, хлопці, очами так і прикипів. Зверніть увагу, сержанте, який здихляк. Голова величезна, а тільце маленьке — геть тобі павук. З-під пасма волосся великі очі хлопця втупились просто в хижку. Чорний від сонця, як мураха, ноги криві й тоненькі. Раптом він здіймає руку догори, — чуєте, хлопці, кричить, паскудник, помітив нас, сеньйоре сержант, — за стіною лунають прокляття, починається штовханина, і коли жандарми, натикаючись один на одного, вискакують з хижки, розлягається гортанний крик. Опустіть гвинтівки, віслюки, — мати Анхеліка гнівно вказує рукою на жандармів, — ось вам лейтенант покаже. Обидві дівчинки ховають обличчя у м’яких грудях старої, які приминаються їй до живота, а хлопчик, вибалушивши очі, застигає на півдорозі між жандармами й черницями. Один з агварунів упускає з рук гроно бананів, десь квокче курка. Лоцман Ньєвес стоїть на порозі хижки — цигарка в зубах, капелюх на потилиці. Що ви, сержанте, собі думаєте? — мати Анхеліка аж підскакує, — чому ви втручаєтеся, коли вас не кличуть? Але ж варто їм опустити гвинтівки, як чунчі враз ушиються, мати Анхеліко, — однак вона погрожує йому веснянкуватим кулаком, і сержант: хлопці, опустіть гвинтівки. Мати Анхеліка знову лагідно вмовляє агварунів, її руки напружено виводять у повітрі повільні, дедалі переконливіші візерунки, й обидва чоловіки чимраз м’якшають, починають відповідати, щоправда, коротко, а вона, посміхаючись, невпинно вуркоче далі. Хлопчик підходить до жандармів, обнюхує гвинтівки, обмацує їх, і Важкий легенько стукає його в чоло, хлопчик затуляється, кричить, — що, налякався, виплодку! — сміх стрясає м’яке черево Важкого, жирне підборіддя й вилиці. Мати Патросінія змінюється на обличчі: посоромився б, нечемо, так лаятися, май хоч крихту поваги до черниць, — і Важкий: перепрошую, — зніяковіло трясе бичачою головою, — само злетіло з язика, мати, от завжди таке зі мною.