Читати книгу - "Король у Жовтому"

камінну решітку і, розгорнувшись, впав просто у вогонь. Якби мій погляд не зупинився на вступних словах другого акту, я б ніколи його не прочитав. Але коли я нахилився, аби підібрати книжку, ця сторінка прикувала до себе мій погляд. З криком, сповненим жаху (або задоволення, настільки болючого й гострого, що я відчував його кожним нервом) я вихопив примірник з вогню та судомно поповз до спальні, де читав і перечитував книжку, де ридав, сміявся і тремтів від несамовитого жаху, що іноді сповнює мене і тепер. Саме це тривожить мене, бо я не можу забути Каркозу, де чорні зорі світять з небес, де тіні людських думок подовжуються опівдні, коли два сонця занурюються в озеро Галі; моя пам’ять завжди повертатиметься до спогаду про Бліду Маску. Я молю Бога, аби він прокляв автора тієї книжки, як автор прокляв світ своїм прекрасним, величним створінням, моторошним у своїй простоті, незаперечним у своїй правдивості — світ, що тремтить перед ликом Короля у Жовтому.

Коли французький уряд перехопив перекладені примірники книжки, які щойно прибули до Парижа і Лондона, людям, звісно, закортіло ознайомитись із текстом. Книжка розповсюджувалась, наче інфекційне захворювання: з міста до міста, з материка на материк, там заборонили, тут конфіскували, преса і духівництво засуджували її наперебій, навіть найшаленіші анархісти від літератури пускали її під цензуру. Проте на тих проклятих сторінках не було жодних правил, не проголошувалась жодна доктрина чи вчення, не таврувались жодні погляди або вірування. Цю книжку неможливо було засудити за будь-яким з відомих законів. Навпаки, «Король у Жовтому» поставав як неймовірний витвір мистецтва, неймовірний настільки, що жодна людина не могла витримати тієї напруги, яку викликали слова. Здавалося, наче у тих словах ховалась есенція найчистішої у світі отрути. Банальність і невинність першого акту книжки тільки підсилювали могутній невідворотній удар, що настигав читача далі.

Я чудово пам’ятаю той день, тринадцяте квітня 1920 року. День офіційного відкриття державної камери смерті, розташованої на півдні площі Вашингтона, між вулицею Вудстер і П’ятою Південною авеню. Район, що раніше складався зі старих обшарпаних будівель з кафе та ресторанами для іноземців, був повністю викуплений урядом взимку 1898 року. Французькі ресторани й італійські кафетерії знесли; весь квартал обнесли золотавою залізною огорожею й перетворили на чудовий сад з газонами, квітами і водограями. У центрі саду в оточенні квіткових кущів стояла невеличка біла будівля, споруджена у стилі строгого класицизму. Шість античних колон підтримували дах, єдині двері були вилиті з бронзи. Перед входом стояла велична група скульптур, що зображували мойр, роботи молодого американського скульптора Бориса Івейна (помер у Парижі у віці двадцяти трьох років).

Церемонія урочистого відкриття вже тривала, коли я перетнув Університетську вулицю й опинився на площі. Я прокладав собі шлях крізь мовчазний натовп глядачів, але вийти на іншу вулицю мені завадив поліцейський кордон. Уланський полк оточив площу навколо камери смерті. Тим часом губернатор Нью-Йорка зі спеціальної трибуни навпроти Вашинґтон-парку виголошував промову. За ним стояли мери Нью-Йорка та Брукліна, очільник місцевої поліції, командир армії, полковник Лівінґстон, командувач військ підтримки США, генерал Блаунт, що управляв на острові Ґовернорс, генерал-майор Гамільтон, командир гарнізону Нью-Йорка та Брукліна, адмірал флоту річки Норт на прізвище Бафбі, генерал військово-медичної служби Лансефорд, сенатори Нью-Йорка Вайс і Франклін, а також офіційний представник прес-служби. Трибуну охороняв загін гусарів Національної гвардії.

Губернатор відповідав на коротку доповідь генерала військово-медичної служби. Я встиг почути кінець його промови:

— Закони, що забороняють самогубство й запроваджують кримінальну відповідальність за будь-яку спробу суїциду, було скасовано. Уряд визнає за громадянами право завершити своє існування, що стало для них нестерпним через фізичні чи духовні страждання. Ми вважаємо, що громадськість лише виграє завдяки усуненню цього пласту населення. Статистика свідчить, що з моменту прийняття цього закону кількість самогубств на території Сполучених Штатів лишилася незмінною, що лише доводить його користь. З цього дня камери смерті будуть збудовані у кожному американському місті, містечку та селищі. Час покаже, чи зможуть вжиті заходи допомогти тій частині нашого суспільства, члени якого зневірились і щодня поповнюють ряди самогубців.

Він зробив паузу й обернувся до білої камери смерті. Мертва тиша залягла над площею.

— Там, — продовжив губернатор, — безболісна смерть чекає на кожного, хто більше не може витримати ударів життя. Кожний, хто шукає смерті, знайде її у цій білій камері. — Озирнувшись на керівника президентської охорони, він швидко промовив:

— Оголошую камеру смерті офіційно відкритою, — після чого чоловік розвернувся до величезного натовпу: — Шановні мешканці Нью-Йорка та Сполучених Штатів Америки, від імені уряду оголошую камеру смерті відкритою!

Урочисту тишу розірвав гучний покрик командира. Загін гусарів вишикувався за екіпажем губернатора, улани розосередилися вздовж П’ятої авеню й чекали на командування гарнізону, а кінна поліція супроводжувала цю колону. Я відділився від натовпу, що витріщався на білу мармурову камеру смерті. Далі, перетнувши Південну П’яту авеню, я попростував уздовж магістралі до Блікер-стрит. Поворот праворуч — і я вже стояв біля непомітної крамниці з вицвілою вивіскою:

ГОБЕРК, ЗБРОЯР

Я зазирнув досередини і побачив Гоберка в дальньому закутку зали. Той відірвався від роботи і крикнув своїм густим басом:

— Заходьте, містере Кастейне!

Його донька на ймення Констанція підвелася на знак привітання, коли я переступив поріг лавки, і простягнула мені свою тендітну руку. Втім, їй не вдалось приховати свого розчарування: щоки Констанції сором’язливо почервоніли, бо вона чекала на іншого Кастейна — мого двоюрідного брата Луїса. Я вичавив із себе зніяковілу усмішку і похвалив барвистий стяг, який вона вишивала. Старий Гоберк тим часом клепав поношені поножі з якогось давнього обладунку. Його молоточок відлунював милозвучним «дзень! дзень! дзень!» по всій крамниці. Коли роботу було завершено, майстер відклав свій молоточок і метушливо закріпив щось невеличким розсувним ключем. М’який брязкіт обладунків викликав у мене приємне тремтіння. Я завжди любив звук, з яким залізо вдаряється об залізо, приглушений стукіт киянки по пластинах, передзвін тонкої кольчуги. Правду кажучи, це була єдина причина моїх відвідин Гоберка. Ані він, ані його донька не цікавили мене, хіба що закоханість Констанції в Луїса щось важила. Зізнаюсь, їхні стосунки справді привертали мою увагу, іноді навіть позбавляючи нічного сну. Втім, у глибині душі я знав, що все складеться так, як треба, що я зможу влаштувати їхнє майбутнє так само, як і владнати справу з моїм любим лікарем Джоном Арчером.

Проте я не завдавав би собі клопоту візитом до крамниці саме тоді, якби мелодичний дзвін молоточка не справляв на мене такого заворожливого впливу. Я був ладний