Читати книгу - "Пульт Ґвенді"

– Як дирижабль. Так, я знаю дирижаблі «Ґуд’їр».

– Ага. Френкі – смердючка.

Вона вже думає розповісти чоловіку про те, як Френкі набундючено походжає по майданчику, приказуючи: «Френкі Стоун – крутий пацан! Хуєм розбиває жбан!», але вирішує не робити цього.

– Інші хлопці також почали називати мене так, а потім і кілька дівчат підхопили. Не мої подруги, інші. Це було в шостому класі. Наступного місяця починається середня школа, і… ну…

– Ти вирішила, що не дозволиш цьому прізвиську переслідувати тебе там, – каже містер Річард Ферріс. – Розумію. А ще, між іншим, ти підростеш.

Він оглядає її згори донизу, але так, що їй від того геть не моторошно. Якось радше по-науковому.

– Гадаю, ти вимахаєш десь до п’яти футів і десяти-одинадцяти дюймів,[7] поки виростеш. Будеш висока, як для дівчини.

– Уже почала, – каже Ґвенді, – але не хочу чекати до того часу.

– Усе майже так, як я й думав, – каже Ферріс. – Не чекай, не сцикай і не ний, бери й роби. Атакуй у лоб. Це варте захоплення. Саме тому я й хотів познайомитись.

– Було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мушу йти.

– Ні. Тобі треба ще побути тут.

Він більше не всміхається. Його обличчя суворе, а сині очі ніби посіріли. Капелюх відкидає тонку смужку тіні на його чоло, ніби татуювання.

– У мене для тебе дещо є. Подарунок. Бо ти особлива.

– Я не беру нічого від незнайомців, – каже Ґвенді.

Зараз їй уже трошки лячно. Може, навіть більше, ніж трошки.

– Імена – це ще не знайомство, тут я з тобою згоден. Але ж ми не незнайомці: ти і я. Я знаю тебе і знаю, що річ, яка є в мене, була зроблена для когось такого, як ти. Для того, хто молодий і міцно стоїть на ногах. Я відчув тебе, Ґвенді, ще задовго до того, як побачив. І ось ти прийшла, – він тягнеться до краю лавки і плескає по ньому. – Ходи, сядь біля мене.

Ґвенді підходить до лавки, почуваючись, ніби дівчинка у сні.

– Ви… містере Ферріс, ви хочете скривдити мене?

Він усміхається.

– Схопити тебе? Затягнути в кущі і, можливо, зробити з тобою якусь гидоту?

Він вказує пальцем через доріжку і на сорок з чимось футів далі по ній. Там, на гірках, гойдалках і рукоходах бавляться дві-три дюжини дітлахів у футболках касл-рокського денного табору, а за ними наглядають четверо вихователів.

– Не думаю, що в мене щось вийде, а ти? Та й до того ж маленькі дівчатка не цікавлять мене в сексуальному плані. Як правило, вони взагалі мене не цікавлять, але, як я вже й казав – чи принаймні натякнув, – ти інакша. А зараз сідай.

Вона сідає. Піт, що вкрив усе її тіло, охолонув. Їй спадає на думку, що, попри всі ці невимушені балачки, він зараз спробує поцілувати її, і байдуже йому до дітей на майданчику та їхніх вихователів-підлітків. Утім він цього не робить. Сягає попід лавку і дістає брезентову торбину, затягнуту шнурком. Відкриває її й видобуває звідти красиву коробку з червоного дерева, яка виблискує таким насиченим коричневим кольором, що дівчинка бачить крихітні червонясті відблиски глибоко в оздобленні. Коробка десь п’ятнадцяти дюймів завдовжки, мабуть, із фут завширшки і вполовину заввишки. Вона відразу хоче її, і не лише тому, що це красива річ. Вона хоче її, бо вона належить їй. Це ніби щось дуже цінне, дуже любе й загублене так давно, що вже й майже забулося, але зараз його знову знайшли. Ніби вона володіла цією річчю в іншому житті, коли була принцесою, чи щось таке.

– Що це? – тихим голосом питає Ґвенді.

– Кнопковий пульт, – каже він. – Твій кнопковий пульт. Дивись.

Чоловік нахиляється, щоб вона могла побачити маленькі кнопки на поверхні пульта: шість у рядах по дві і ще по одній з кожного боку. Загалом вісім. Серед парних кнопок: світло-зелена і темно-зелена, жовта й помаранчева, синя та фіолетова. Кнопка на одному кінці червона. На іншому – чорна. А ще на кожному кінці пульта знаходиться по маленькому важелю, а посередині – щось схоже на слот.

– Кнопки дуже важко натискати, – каже Ферріс. – Треба робити це великим пальцем і докладати багато сили. І це добре, повір мені. Не дуже гарна ідея помилятися з ними, о ні. Особливо з чорною.

Ґвенді вже й забула, що боялася цього чоловіка. Вона зачарована пультом, і коли незнайомець простягає його, дівчинка бере. Вона очікувала, що він буде важким, бо ж червоне дерево – важкий матеріал, до того ж хто знає, що там усередині – але це не так. Вона може побалансувати ним на рівних пальцях. Ґвенді пробігає пальцем по дзеркальній, дещо опуклій поверхні кнопок, здається, майже відчуваючи, як кольори осяюють її шкіру.

– Чому? Що вони роблять?

– Обговоримо їх пізніше. А зараз зверни увагу на маленькі важелі. Тягнути їх набагато легше, ніж натискати на кнопки, достатньо й мізинчика. Якщо потягнути той, що ліворуч – біля червоної кнопки, – він видасть шоколадну цукерку у вигляді тварини.

– Я не… – починає Ґвенді.

– Ти не береш цукерки від незнайомців, я знаю, – каже Ферріс і підкочує очі так, що вона аж пирхає. – Хіба ми не пройшли це, Ґвенді?

– Я не це хотіла сказати. Я не їм шоколад – ось що я хотіла сказати. Тільки не цього літа. Як я схудну, якщо їстиму солодощі? Повірте, як почну, то вже не зможу спинитись. А шоколад – це найгірше. Я ніби той шокоголік.

– А, але ж у тому й уся чарівність шоколадок, які видає пульт, – каже Річард Ферріс. – Вони маленькі, не більші за желейки, і дуже солодкі… але, з’ївши одну, іншої вже не схочеш. Захочеш пообідати, але без добавки. І солодощів також більше не захочеш. Особливо тих нічних убивць талії.

Ґвенді, котра ще до цього літа завжди полюбляла зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і маршмелоу десь так за годинку до сну, знає, про що говорить чоловік. До того ж вона завжди просто вмирає з голоду після ранкових пробіжок.

– Схоже на якийсь чудернацький дієтичний продукт, – каже вона. – Такі штуки, які насичують тебе і від яких пісяєш, як скажений. Моя бабуся якось пробувала таке, і вже за тиждень її вернуло від них.

– Ні. Це просто шоколад. Але чистий. Не як ті батончики з магазину. Ось, спробуй.

Вона обмірковує цю думку, але недовго. Огортає мізинець навколо важеля – він надто маленький, щоб з легкістю вправлятися з ним іншими пальцями, – і тягне.