Читати книгу - "Сяйво"

вам Ватсон. План підвального рівня є на стіні котельні. – Уллман значливо насупився, либонь демонструючи, що він – менеджер – не має стосунку до таких приземлених аспектів життєдіяльності «Оверлука», як котельня чи водопровідна система. – Непогано було б встановити кілька пасток і там також. Хвилиночку…

Він надряпав щось у записнику, видобутому з внутрішньої кишені піджака (кожна сторінка була позначена виконаним жирним чорним шрифтом написом Зі стола Стюарта Уллмана), вирвав аркуш і кинув його до кошика вихідних. Папірець улігся там, такий самотній на вигляд. Записник знову зник у кишені піджака Уллмана, наче в якогось ілюзіоніста, що таким чином завершив свій фокус. Щойно ти його бачив, Джекі-бой, а відтак і ні. Цей парубок таки дійсно зух.

Вони повернулися на свої попередні позиції: Уллман – за стіл, а Джек – перед ним, особа, що опитує, та опитуваний, прохач та непіддатливий бос. Уллман склав свої акуратні крихітні ручки на столі поверх бювара і дивився прямо на Джека, маленький, лисіючий чоловічок у банкірському костюмі й краватці невиразного сірого тону. Квітка в його петлиці врівноважувалася маленьким значком на протилежному лацкані. На значку маленькими золотими літерами було позначено просто: СЛУЖБОВЕЦЬ.

– Я буду з вами гранично відвертим, містере Торренс. Елберт Шоклі – впливова людина з великою часткою акцій «Оверлука», який за всю свою історію цього сезону вперше показав прибуток. Містер Шоклі також член Ради директорів, але він не є фахівцем з готельної справи і сам першим це визнає. Проте свої побажання щодо цієї справи, справи доглядання, він висловив цілком ясно. Він бажає, щоби взяли вас. Я так і зроблю. Але якби я мав у цій справі розв’язані руки, я би вас не найняв.

Джекові руки лежали міцно зчеплені в нього на колінах, потіли, тиснучи одна одну.

«Уїдливе чмо. Уїдливе чмо. Уїдливе чмо. Уїдливе…»

– Я не повірю, ніби я вам не неприємний, містере Торренс. Мені то байдуже. Звісно, ваші почуття щодо мене не відіграють жодної ролі в моєму переконанні, що ви не той, хто потрібен для цієї роботи. Протягом сезону, який триває від п’ятнадцятого травня до тридцятого вересня, «Оверлук» залучає сто десять осіб штатних працівників, можна сказати, на кожний номер припадає по одному. Не думаю, щоби я подобався багатьом з них, маю підозру, що дехто вважає мене неабияким негідником. Це було б правильне судження щодо мого характеру. Я мушу бути неабияким негідником, щоби керувати цим готелем так, як він на те заслуговує.

Він поглянув на Джека, очікуючи зауважень, і Джек знову спалахнув рекламною усмішкою, великою й образливо зубастою.

Уллман продовжив:

– «Оверлук» було збудовано в тисяча дев’ятсот сьомому – тисяча дев’ятсот дев’ятому роках. Найближче місто Сайдвіндер – за сорок миль6 на схід звідси по дорогах, які стають непрохідними десь від кінця жовтня чи від листопада і до якогось дня в квітні. Збудував готель чоловік на ім’я Роберт Таунлі Ватсон, дід нашого сьогоднішнього техніка-доглядача. Тут бували Вандербільти й Рокфеллери, Астори і Дюпони. Чотири президенти зупинялися в Президентському люксі. Вілсон, Гардінг, Рузвельт і Ніксон.

– Я б не дуже пишався Гардінгом і Ніксоном, – мугикнув Джек7.

Уллман насупився, але попри це продовжив:

– Для містера Ватсона це виявилося понад його сили, тож тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року він продав готель. Його знову продавали у тисяча дев’ятсот двадцять другому, двадцять дев’ятому та тридцять восьмому роках. Готель простояв порожнім до кінця Другої світової війни, аж поки його не придбав, щоб цілком переобладнати, Горес Дервент – винахідник-мільйонер, пілот, кінопродюсер і підприємець.

– Я знаю це ім’я, – сказав Джек.

– Авжеж. Схоже, що все, до чого він торкався, перетворювалося на золото… окрім «Оверлука». Перш ніж поріг готелю переступив перший післявоєнний гість, він вгатив у нього понад мільйон доларів, перетворивши старезну реліквію на туристичну принаду. Це саме Дервент додав корт для роуку, який, як я бачив, так вам сподобався, коли ви сюди прибули.

– Роуку?

– Такий собі британський предок нашого крокету, містере Торренс. Крокет – це перекручений роук8. За легендою, Дервент навчився цієї гри від свого особистого секретаря й абсолютно закохався в неї. Наш роук-корт, либонь, найкращий в Америці.

– Не маю щодо цього жодних сумнівів, – поважно промовив Джек.

Корт для роуку, парк, повний фігурно підстрижених живоплотів у формі тварин, що ще? Поле для гри «Дядечко Віґґлі»9 за складом, де зберігається реманент? Він уже почувався дуже втомленим від містера Стюарта Уллмана, але бачив, що той іще не закінчив. Уллман бажав скористатися можливістю виговоритися, і то до останнього слова.

– Втративши три мільйони, Дервент продав готель групі інвесторів із Каліфорнії. Їхній досвід з «Оверлуком» виявився не менш невдалим. Просто не готельної справи люди. У тисяча дев’ятсот сімдесятому готель купив містер Шоклі з групою партнерів і управління ним довірив мені. Ми також були збитковими кілька років, але я маю щастя повідомити, що віра в мене теперішніх власників залишалася непохитною. Минулий рік ми завершили без збитків. А цього року вперше майже за сім десятиліть фінансова звітність «Оверлука» писалася чорним чорнилом.

Джек був припустив, що гордість цього клопіткого чоловічка заслужена, а тоді на нього знову накотила хвиля тієї ж відрази.

Він сказав:

– Я не вбачаю жодного зв’язку між беззаперечно яскравою історією «Оверлука» і вашим враженням, ніби я не підходжу для цієї роботи, містере Уллман.

– Одна з причин того, що «Оверлук» втратив стільки грошей, полягає у його дряхлінні, яке відбувається кожної зими. Це зменшує нашу рентабельність набагато дужче, ніж ви можете собі уявити, містере Торренс. Зими тут фантастично жорстокі. Для вирішення цієї проблеми я впровадив у штат зимового доглядача, щоби займався котельнею й щоденно по черзі протоплював різні частини готелю. Щоби лагодив пошкодження, щойно вони трапляться, усе виправляв, аби завадити стихії розширити плацдарм. Щоби був постійно готовим до будь-якої і всякої непередбачуваної ситуації. На першу нашу зиму я найняв не одну людину, а сім’ю. Трапилася трагедія. Жахлива трагедія. – Уллман поглянув на Джека холодно, оцінно. – Я зробив помилку. Чесно це визнаю. Той чоловік був п’яницею.

Джек відчув, як його рот повільно розтягує напружена усмішка – цілковита протилежність тій рекламній, на всі сяючі зуби.

– Ось у чім річ? Мене дивує, що Ел вам не сказав. Я кинув.

– Авжеж, містер Шоклі сказав мені, що ви більше не п’єте. Також він розповів мені про вашу останню роботу… останній ваш, так би мовити, відповідальний пост, так? Ви викладали мову в одній приватній школі