Читати книгу - "Дванадцять дівок, Народні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Пресвітлий царю, тяжко вгадати, бо всі ваші доньки однакові, але здається мені, що наймолодша — ця!
— Ну, дивися добре, аби ти не обманувся...
Хлопець знов ходить горі-долі, придивляючись, потім твердо став сперед наймолодшої дівки.
— Ця буде! Цар зачудувався:
— Ти відгадав,— тихо проговорив і думає собі. «Ти мудряк, айбо мене не перехитриш. Я тебе мушу піймати. Дам тобі таку задачу, що її не сповниш і лишиш тут голову...»
— Добре, леґіню,— каже сердито цар,— днесь ти виграв діло... Айбо ще не все... Тут тобі друга задача, до рана мусиш зробити скляний міст від моєї палати до братової, аби ми не ходили по землі. Міст має стояти у повітрі.
Цілий день їли, пили, гуляли. Вечір полягали спати. Але хлопцеві не спиться, сон його не бере, журиться: «Як буду завтра?» Раз уночі прилетіла знов бджола, б'ється у вікні, жужжить. Хлопець втворив їй вікно. Вона залетіла до хижі, стала дівкою і говорить:
— Що ти зажурився?
— Де би я не журився, коли цар наказав мені до рана поставити у повітрі міст від його палати до братової.
— Не журися, на рано все буде готово. Лягай спи.
Рано цар чим пробудився, побіг дивитися, чи готовий міст. І зачудувався, коли увидів, що готовий. Каже.
— Леґінь такий мудрий, як я. Що з ним чинити? Як його згубити?
Закликав хлопця.
— Ну, зробив ти красний міст. І днесь виграв ти діло... Айбо ще не все. Ще одну задачу мусиш зробити. Якщо зробиш, дівка твоя, якщо ні — голова не твоя. З лушпиння огірків зроби чоботи...
Аж тепер хлопець зажурився. Підпер голову долонями і сидить, спання його не бере. Вночі знов прилетіла бджола і сталася прекрасною дівчиною. Як на неї подивився, забув про свою біду.
— Чому не спиш? Що наказав цар?
— Наказав вчинити з лушпиння огірків чоботи...
— Ого-о! Він і сам це не вчинить! Мусимо тікати, бо інакше згубить нас... Тепер слухай, що тобі скажу. Плюнь на лушпиння, на стіл, на постіль, на дзеркало, на лавицю, на двері, вікна, словом, на все, що в цій кімнаті.
Хлопець сповнив усе, як сказала дівчина, плюнув на всі речі в кімнаті.
Тоді двері замкнули, взяли найсильнішого коня, сіли на нього і почали тікати.
Рано цар встав і послав за хлопцем слугу, аби приніс чоботи. Слуга стука у двері:
— Вставайте!
А постіль відповіла:
— Встаю, встаю...
Через пару хвилин слуга знов постукав у двері:
— Пресвітлий цар вас чекають.
А тазик:
— Тепер умиваюся.
Через якийсь час слуга знов:
— Пресвітлий цар просять вас у свою кімнату...
А рушник:
— Тепер витираюся...
І так далі. На що хлопець плюнув, усе замість нього голосом говорило.
Накінець цар розсердився і наказав слузі:
— Розбий сокирою двері! Що він буде мене стільки дурити!
Слуга вхопив сокиру і лупнув у двері:
— Втворіть двері і дайте чоботи!
Тоді лушпиння з огірка загойкало.
— Що собі цар думає, що з лушпиння можна чоботи зробити? Хай він зробить!
Слуга злякався, вернувся до царя і каже:
— Пресвітлий царю! Принц не втворяють двері, а грізно кричать: хай цар сам з лушпиння вчинить чоботи!
Ей, як розсердився цар, схопив топір — і бух у двері: розколов їх надвоє. Забіг у кімнату хлопця, а там — нікого! Заричав зі злості, як звір:
— Втекли!
Побіг до дівок, дивиться — найменшої нема. Розповів двом слугам, аби скоро сідали на коні і доганяли хлопця.
Слуги біжать, почали доганяти хлопця. Тоді дівчина каже:
— Я стануся церквою, а ти стареньким попом. Як тебе будуть звідати, чи не видів ти таких і таких, скажи: «Видів, коли я першу службу служив».
Так і було. Дівчина стала церквою, а хлопця перемінила в старого попа.
Догонили їх цареві слуги і звідають:
— Чи ви не виділи таких і таких, леґіня й дівчину?
— Видів, коли першу службу служив у цій церкві...
А церква вже мохом поросла — така стара. Думають слуги:
«Та коли ото він першу службу служив, якщо білий, наче молоко? »
І вернулися додому.
— Ну, чи догнали ви їх? — питає цар.
— Ні... Ми нікого не зустріли на путі, лише старого попа, який службу служив у церкві.
— Дурні ви! — закричав цар.— Таж то були вони! — і відрубав слугам голови.
Прикликав двох вояків і їм наказав доганяти леґіня:
— Що лише увидите — беріть!
Пустилися вояки в путь. Біжать, біжать. Стали доганяти хлопця... Дівчина знов каже:
— Я стануся водою, а ти мостом, дуже старим, поламаним, дірявим, зарослим травою.
Прибігли вояки до мосту, стали і говорять між собою:
— Вернімся... Через міст не перейдемо, бо старий, гнилий і зломиться з нами... Сюди ніхто не ходив уже сто років. Ніякого сліду не видно...
Вернулися додому.
— Ну, чи догнали ви їх? — питає цар.
— Ні... ми нікого не зустрічали на путі... Лиш добігли до одної води, через котру вів міст, старий, дірявий, погнилий, зарослий травою.
— Дурні ви,— закричав цар,— треба було води зачерпнути і міст порубати. Вода — то моя дівка, а міст - леґінь! — і відрубав воякам голови.
«Мушу сам іти»,— подумав і швидко осідлав коня, й полетів як вихор. Став доганяти.
— Йой, мене пече! — закричав хлопець.
— Хай тебе пече, тікаймо! Ото сам цар біжить за нами. Якщо нас догонить — смерть нам!
І тікають далі...
— Йой, мене дуже пече!
Дівка закрила хлопця плахтою, і далі тікають. Уже близько границя. Цар женеться за ними і тут-тут їх піймає.
І встигли переступити межу, а цареві не можна було далі іти. З великого гніву кинув собою на землю і розпукся.
Молоді відпочили, наїлися, напилися і помалу дійшли додому.
Мамка і нянько дуже зрадувалися синові й невістці. Зробили свадьбу. І щасливо живуть, якщо не повмирали... Чорт, якому був пообіцяний леґінь, не мав на нього, жонатого, сили.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дванадцять дівок, Народні», після закриття браузера.