Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

Це Ладний написав, повернувшись за стіл, але не сідаючи – нахилився й водив пером швидко, немов боячись втратити думку. Завершивши абзац, випростався й перевів подих. Так, у нього виходить, він має ще й такий талант.

Заримовані весною рядки Захар наважився показати докторові Франку. Той прийняв поблажливо, похвалив за щирість, завважив – то є головне для всякого, хто хоче писати. Більше нічого не сказав, порадив не зупинятися, а там уже час покаже, чи потрібна стрільцеві поезія. Ладний подякував і вже хотів іти, аби не набридати хворому, коли в двері його кімнатки постукали. Отримавши дозвіл, зайшли троє, Франко попросив його лишитися й представив: «Рекомендую, панове. Той самий Захар Ладний». Почувши у відповідь – та знаємо нашого героя, посміхнувся: «Не все. Тут перед вами народжується ще один стрілецький поет. Війна розбудила музу, хіба ні, Осипе?»

Так Захар познайомився ближче з підхорунжим Назаруком,[7] чиї публікації були популярними серед легіонерів, й іншими з Пресової квартири.[8] Згодом газетярі, не лише звідти, почали вчащати до Ладного, а Назарук затявся написати про нього не лише нарис для «Шляхів»,[9] а й зробити героєм художнього твору. Після похорону доктора Франка стрільця якийсь час не займали. Коли січовиків почали тіснити на Лисоні[10] й дістатися на передову стало неможливим, газетярі знову згадали про Захара: тепер вимагалися бадьорі переможні гасла від героя Бережан. Він знову відчув свою потрібність, хоч розумів – тут, далеко від фронту, коли побратими в оточенні, його слова підтримки до них не дійдуть.

Тим не менше, навіть намагався римувати полум’яні рядки, їх погодився публікувати в «Українському слові»[11] тамтешній кореспондент Роман Гірняк. Щоправда, публікація вийшла різкою, бо Ладний у запалі рубонув строфою по австрійській армії, котра кинула січових стрільців на вірну погибель. Поскаржився – на газету наклали штраф, бо діє військова цензура, під час війни взагалі не прийнято лаяти свою владу. На що Захар огризнувся: не моя вона, чим неабияк зацікавив пана Гірняка.

Утім, далі голої цікавості не пішло. Від початку жовтня, коли залишки стрілецького полку вивели на нове місце дислокації, газетярі знову забули про Ладного. Натомість у притулку з’явилися нові мешканці – ті, хто вижив на Лисоні й сприймали поразку як результат неприхованої зради. Слухаючи побратимів, Захар погоджувався й водночас накладав почуте на власні життєві обставини.

Він опинився в притулку для хворих і тих, хто видужує, так само через зраду.

«Тоді вістун Зенек не бачив виходу для себе. Нині я не бачу іншого виходу для себе, окрім як зробити те, що задумав. Це – не сповідь і не визнання провини. Я хочу пояснити тим, хто це читає: був здоровий, при тверезому розумі, і не бажаю Оксані зла. Вона після того не буде зі мною ніколи. Але вона й так не була б зі мною. Зрадниця – не ти, моя кохана Оксано. Мене, нас із тобою, наше майбутнє спочатку зрадив, а потім – розтоптав, знищив підлий Косацький. Я шкодую про той день, коли хотів обдурити тебе й попросив його…»

Рука завмерла.

Ладний дивився на аркуш і не знав, що писати далі. Він узагалі не розумів, для чого взявся за цей лист і кому він буде адресований. Стиснувши дерев’яну ручку з пером у правиці, мов багнет, він знову відступив до вікна. Цього разу не дивився в сутінки, вперся об підвіконня, опустив голову, заплющив очі.

Ні.

Жодних сповідей. Він у такий спосіб намагався не пояснити, а виправдати власний задум.

Чи називається це злочином?

А хто назве злочином його постріл у перекошене болем лице вістуна? Сам він свідомо, відповідаючи за свої дії, уже вбив перед тим дев’ятнадцять людей. Натискав спуск, бо всякий раз хотів влучити, перейнявшись ненавистю до кожної жертви.

– Обставини інакші, скажете ви…

Зрозумів – говорить уголос. Подивився на ручку в кулаку, наче вперше побачив. Стиснув зуби, взяв її двома руками. Ледь напружившись, переламав.

Жбурнув уламки під ліжко.

Взяв недописане послання.

Згорнув аркуш навпіл, потім – учетверо.

Зіжмакав, кинув під стіл.

Одягнув шинель, витягнув револьвер з-під подушки. Не перевіряючи барабан, запхав зброю в кишеню. Мазепинку,[12] зняту з гвіздка, одягнув уже на ходу.

Вийшов у імлисті сутінки.

Магда прокинулася першою.

Полежавши якийсь час на боку – звичне положення уві сні, жінка перевернулася на спину й випростала руки вздовж тіла, зачепивши при цьому Клима, який сопів поруч, із правого боку. Той не прокинувся, хоч за два роки, що вони разом, Магда встигла переконатися: зазвичай він спить сторожко, хоч, на відміну від неї, засинає швидко. Та бувають моменти, як ось нині. Прийшовши напередодні пізно, Кошовий вклався спати з відчуттям, що ранком не треба підриватися й бігти по справах. Черговий камінь упав із плечей, і Клим заснув міцно.

Перед тим похвалився – нарешті вдалося домогтися переведення ще однієї групи полонених у окремий табір. Аби зрушилося, Кошовий витратив без малого місяць свого життя, занурившись у процес по саму маківку. Й чим далі йшло, тим менше Магда його розуміла.

Розвернувшись боком і впершись на лікоть, вона подивилася на Клима, котрий лежав спиною. Обережно провела пучками пальців по лобі, забираючи пасмо волосся – він запустив собі кучму, від чого, на її думку, став не таким чепурним, як раніше. Навіть під час першої зустрічі вісім років тому, в кабінеті слідчого Ольшанського, коли він лиш переїхав із Києва до Львова й раптом опинився у тюремній камері, виглядав охайнішим.

Це Магда Богданович відзначила одразу – в чоловіків цінувала бажання та вміння стежити за собою.

На той час їй було двадцять вісім, майже два роки перед тим вона овдовіла, поховавши першого чоловіка, старшого від неї на тридцять років. Густав Богданович очолював львівську кримінальну поліцію, і Магда вважала шлюб ідеальним для себе. За впливового поліцейського вийшла з розрахунку, хоч старанно приховувала це від чоловіка. Проте, обіймаючи його та лягаючи з ним до ліжка, вона не силувала себе. Інакше б шукала іншого, більш підходящого. Їхній шлюб сам Богданович сприймав як певну партнерську угоду, про що якось сказав відверто