Читати книгу - "Пісня перша, Народні"

/>
«О,— говорить Вовк Неситий,—
сьде пай твій знаменитий!
На, смакуй, та не вдавись!»
І — зміркуй безодню злості! —
Дав йому лиш самі ості
З риб, що вкрав так сміло Лис!

А для Зайця річ нелюба,
о надрав учитель чуба?
Ніби нас не драли всіх?
Хто ж то бачив, щоб наука
Йшла до голови без бука?
Се розказувать — лиш сміх.

А той Цуцик, Гектор куций,
ам спіймавсь на своїй штуці!
Кіт Мурлика нам сказав:
«Ковбасу ту знакомиту,
За що скаржить він Микиту,
Сам він у Мурлики вкрав.

Мій братанок — муж побожний.
сякий проступок безбожний
Є для нього наче хрін.
Ось вже цілий рік минає,
Як твердий все піст тримає,
Не бере в рот м'яса він.

Я вже сам не раз журився,
о так голодом зморився…» —
Тут урвав нараз Бабай,—
Бач, кумпанія чимала
Бог зна звідки причвалала
З криком, шумом в царський гай.

Старий Півень перед веде,
а ним по два у ряд іде,
Носять мари на плечах:
А на марах Курка лежить,
За марами весь рід біжить —
Плач і лемент, ох і ах!

Півень перед троном царським
рикнув тенором лицарським:
«Милосердя, царю мій!
Вся надія наша вбита!
А убійця — Лис Микита!
Най нас суд розсудить твій.

Ми в монастирі святому
роживали й зла нікому
Не чинили. Та не раз
Бачив я, що попід брами
Лис мишкує,— все за нами
Своїм хижим оком пас.

Я сі штуки добре знаю,
воїм дітям повідаю:
«Стережіться, крий вас біг!
В ліс мені не вибігати,
Бо там ворог наш зубатий,
Він життя вас збавить всіх.»

Аж тут раз стук-стук до брами:
волосянці перед нами
Став Микита, як монах,
Повітав нас благодаттю
І з цісарською печаттю
Лист отвертий мав в руках.

«Ось вам,— каже,— лист безпеки!
аже цар, щоб відтеперки
Між звірами був спокій,
Щоб братався Вовк з Вівцями
І щоб я навіки з вами
Був як друг, як брат, як свій!

Бач, пустинником я стався
від м'яса відцурався,
Їм лиш зілля й дикий мід.
Мир вам, діти! Жийте з богом!»
І, вклонившись за порогом,
Він пішов собі у світ.

«Ну,— тут дітям я говорю,—
оля, діти! Можна з двору
Нам по стернях погулять!»
Радість, втіха, спів між нами!
Всі ми рушили до брами,—
Та не всім прийшлось вертать.

Лиш ми вийшли,— гульк, з укриття
к не скочить Лис Микита
Та й хахап мою дочку!
Я як крикну: «Кукареко!»
Але він вже був далеко,
Вже сховався у ліску.

Я кричу, мов в дзвони дзвоню…
ірні пси за ним в погоню
Кинулись — та, боже мій! —
Принесли лиш труп бездушний!..
Так той злодій непослушний
Зневажає наказ твій!»

Цар сказав: «А що, Бабає?
уже острий піст тримає
Твій братанок! Бачиш сам,
Як то він спасає душу!
Ні, кінець зробити мушу
Всім подібним хапунам!»

І Медведя зве, Бурмила:
Як тобі в нас ласка мила,
Друже, меч свій прив'яжи,
Йди до Лиса,— най, мосьпане,
Зараз тут на суд мій стане,—
Строго-строго накажи!

А вважай на ту падлюку,
об не вдрав яку він штуку,
Бо то, брате, хитрий звір!» —
«Що, мене б він смів дурити?»
Закричав Медвідь сердитий
Та й потяг в Микитин двір.