Читати книгу - "Оповідання, Ольга Кобилянська"

Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без роз­бору...

А там... там винесли знов одну жертву - молоду дів­чину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...

Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли пе­ред кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.

Між тим безперестанно розщибалися [3] дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі...

В однім кутку церковного подвір'я стоїть збита гро­мадка людей: чоловіки, жінки і діти. Стоять нерухомо. Посередині їх сидить на землі згорблений сліпий лірник і грає на лірі. Його лице почервоніло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру сво­го окруження. Його очі, широко отворені, впилися в одну точку, і він співає напруженим голосом.

І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однако ж як зворушаюче зливається він з ніжним звуком ліри! Його слухачі немов причаровані, немов зрослися з тим кусником землі. Не перешкоджає їм ні гамір торгую­чих, ні зойки жебраків, ні гомін дзвонів, ні співи цер­ковні... Дрижачий голос старця і слова його пісні, що повторюються, опанували їх немов демонічною си­лою:

Нема правди і не буде,

Розважайте, добрі люди!

Неправдонька між верхами,

Свята правда під ногами!

- Бабуню! А де правда? - питає шепотом боязко дев'ятилітнє сільське дівчатко, і сіпнуло удруге бабуню за рукав.

- У бога, дитинко,- відповідає старенька побожно.

- У бога! - повторяє воно стиха до себе... Опісля звернуло мимоволі очі на церковні стіни, на яркі ди­воглядні малюнки, задивилось на них і задумалося...

З задуми збудив її по хвилі напружений голос лір­ника:

Нема правди і не буде,

Розважайте, добрі люди!

Воно знов звернулося до бабуні і запитало сміліше:

- Чому нема правди?

Старенька, здавалося, хотіла щось відповісти дитині, щось їй вияснити. Погляд її блукав через хвилю вдали­ні, немов роздумувала і шукала помочі. Відтак здвигнула плечима, а по її устах промайнув ледве замітний безпомічний усміх - вона не відповіла...

Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...

АРИСТОКРАТКА

Її високі значні кревні полягли почасти яко політич­ні проступники в Росії, почасти - забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, да­леко за границю.

Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі. Зразу - яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше - яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'я­ниць села.

Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої донь­ки - переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю - не вислухала.

- Не можу його покинути! - відповіла сумно, але рішуче,- його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?

І не покинула його.

А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше - тут лежав її муж похований і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим - лікарем.

Своїм старечим беззвучним голосом співала при ро­боті пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказува­ла якогось роду казки, хто були її предки, як прожива­ла за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забра­тись за границю.

В таких хвилях неначе відживала.

Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убоже­стві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити - зло­мити не могла.

Покладала всю свою гордість в те - зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І,- думала не раз,- чи ж се не ознака шляхет­ного походження?»

Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержува­ла, мимо того, межи собою і своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя і якоїсь вищості, виклика­ний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате - там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зу­божілою женщиною, матір'ю п'яниці?

Її донька провадила отвертий дім, а вона неначе хо­валася перед тим світом. Відчувала, що був би приніс їй в її теперішніх обставинах лиш упокорення... З віком збільшувалися її убожество і клопоти. Син пропивав щораз більше, а вона не була в силі, помимо найщирішої волі і пильності, помимо рідкої своєї доглядності, покрити недостатки.

Заможніші газдині-селянки, зобов'язані їй до вдяч­ності, приносили їй дещо в дарунок.

Вона не приймала. Дякуючи з ласкавістю, котра своєю лагідністю майже мішала,- відсилала все назад.

Коли було їй сімдесят і кілька років і її сили опусти­ли зовсім - осталися стіни її колись гарної чистої кім­нати майже голі, а кілька голодних обідраних дітей її сина окружало її, як пересиджувала з утоми на ста­ромодній, давно запавшійся канапі, і вижидало жадібно кусня їжі, що її донька присилала і котрим ділилася сумлінно, не з'їдаючи його ніколи сама.

* * *

Було се з кінцем грудня, короткими, понурими дня­ми.

Високий по коліна сніг покривав землю. Морози і за­вірюхи мінялися, а рівні, мов море, поля і по них мчачіся хмари снігу викликували мимоволі далекі степи перед душу...

Саме в той час померла женщина.

Була до послідньої хвилі притомна і благословила раз по раз усіх: всіх знакомих, всі діти свого сина і своєї доньки, тії послідні здалека, бо не були присутні. Вони були її гординею, і вона споглядала на них завсігди з якимсь притаєним вдоволенням, котрого вони не сміли спостерегти.

Також жадала сама висповідатися і розпорядила, як має бути одягнена до гробу...

Коли священик вступив у хату, казала всім присут­нім вийти; межи тими були й такі, що чекали лиш на її смерть, щоб поділитися лахміттям, що покривало її тіло...

Пізніше дійшло аж до них (вони ждали під дверима), як він ганив її, що занедбувала церков, не ходячи до неї через двадцять і