Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

Не ди­во, от­же, що Ту­гар зі своїми гістьми ви­би­рав­ся на ло­ви, мов на війну, з за­па­сом стріл і ро­га­тин, зі слу­га­ми й за­па­са­ми жив­ності, навіть з досвідним зна­ха­рем, що вмів за­мов­ля­ти ра­ни. Не ди­во та­кож, що Ту­гар і йо­го гості бу­ли в повній ри­царській зброї, окрім пан­цирів, бо ті спи­ня­ли би їх у ході по ло­мах та гу­ща­ви­нах. Те тільки ди­во, що й Ту­гарова донька Ми­рос­ла­ва, не по­кида­ючись батька, по­сміла та­кож ви­ру­ши­ти ра­зом з гістьми на ло­ви. Ту­хольські гро­ма­дя­ни, ви­дя­чи її, як їха­ла на ло­ви по­се­ред гос­тей, гор­до, сміло, мов стрімка то­по­ля се­ред ко­ре­нас­тих дубів, з упо­до­бою по­во­ди­ли за нею очи­ма, по­го­во­рю­ючи:

- От дівчи­на! Тій не жаль би бу­ти му­жем. І пев­но, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

А се, пев­но, бу­ла не­ма­ла пох­ва­ла, бо Ту­гар Вовк був муж­чина, як дуб. Плечистий, підсад­ку­ва­тий, з гру­би­ми об­ри­са­ми ли­ця і гру­бим чор­ним во­лос­сям, він і сам подо­бав на од­но­го з тих злю­щих ту­хольських мед­ведів, яких їхав во­юва­ти. Але ж бо й донька йо­го Ми­рос­ла­ва бу­ла дівчи­на, якої пошу­ка­ти­. Не ка­же­мо вже про її уро­ду й кра­су ані про її до­бре сер­це - в тім згляді ба­га­то її ро­вес­ниць мог­ло ста­ти з нею на­рівні, хоч і не­ба­га­то мог­ло пе­ре­ви­щи­ти її. Але в чім не ма­ла во­на па­ри між своїми ро­вес­ни­ця­ми, так се в при­родній сво­боді сво­го по­вод­жен­ня, в нез­ви­чай­ній силі му­скулів, у смілості й рішу­чості, влас­тивій тільки муж­чи­нам, що ви­рос­ли в не­нас­танній бо­ротьбі з суп­ро­тив­ни­ми обстав­инами. За­раз з пер­шо­го ра­зу вид­но бу­ло, що Мирос­лава ви­рос­ла на сво­боді, що ви­хо­ван­ня її бу­ло му­жеське і що в тім пре­гар­но роз­ви­ненім дівочім тілі жи­ве сильний, ве­ли­ки­ми здібнос­тя­ми об­да­ро­ва­ний дух. Во­на бу­ла в бать­ка оди­нач­ка, а до то­го ще за­раз при на­род­жен­ні втра­ти­ла матір. Нянька її, ста­ра му­жич­ка, відмал­ку зап­рав­ля­ла її до вся­кої руч­ної ро­бо­ти, а ко­ли підрос­ла, то батько, щоб ро­зважити свою са­мо­ту, брав її всю­ди з со­бою і, щоб задов­ольнити її пал­ку на­ту­ру, прив­чив її вла­да­ти ри­царсько­го зброєю, зно­си­ти всякі не­ви­го­ди і сміло сто­яти в небе­з­пека­х. І чим більші труд­ності їй при­хо­пи­лось побор­ювати, тим охітніше бра­лась во­на за діло, тим кра­ще про­являлася си­ла її тіла й її рішу­чо­го, пря­мо­го ха­рак­те­ру. Але поп­ри все те Ми­рос­ла­ва ніко­ли не пе­рес­та­ва­ла бу­ти женщи­ною: ні­ж­ною, доб­рою, з жи­вим чут­тям і скром­ним, стид­ли­вим ли­цем, а все те лу­чи­лось в ній у та­ку див­ну, ча­руючу гар­монію, що хто раз ба­чив її, чув її мо­ву,- той довіку не міг за­бу­ти її ли­ця, її хо­ду, її го­ло­су,- то­му во­ни при­га­ду­ва­ли­ся жи­во і ви­раз­но в най­кра­щих хви­лях йо­го жит­тя, так, як вес­на навіть ста­ро­му стар­цеві при­га­дує йо­го мо­ло­ду лю­бов.

Вже третій день три­ва­ли ло­ви. Ба­га­то оленів-ро­гачів і чо­р­ног­ри­вих турів ляг­ло го­ло­ва­ми від стріл і ра­тищ боярс­ьких. Над шум­ним гірським по­то­ком, на зе­леній по­ляні се­ред лісу сто­яли шат­ра ловців, курили­ся раз у раз ве­ли­чезні ог­ни­ща, де висіли на га­ках кітли, обер­та­ли­ся рож­ни, де ва­рилось і пек­лось м’яси­во вби­тої ди­чи­ни для гос­тей. Ни­нішній, ос­татній день ловів мав бу­ти пос­вя­че­ний самом­у го­лов­но­му та за­ра­зом і най­більше не­без­печ­но­му ділу - ло­вам на мед­ведів.

На стрімкім пригірку, відділенім від інших страш­ни­ми деб­ря­ми, по­рослім гус­то ве­ли­чез­ни­ми бу­ка­ми та смере­ка­ми­, пок­ритім ло­ма­ми й об­ва­ли­ща­ми де­рев, бу­ло віддав­на го­лов­не ле­го­ви­ще мед­ведів. Тут, як твер­див ту­хольський провідник, мо­ло­дий гірняк Мак­сим Бер­кут, гнізди­ла­ся ме­д­ве­дя­ча мат­ка. Відси дикі звірі роз­но­си­ли пост­рах на цілу око­ли­цю і на всі по­ло­ни­ни. І хоч не раз уда­ва­лось смілим вівча­рям за­би­ти од­но­го або дру­го­го стріла­ми та то­по­ра­ми або за­ва­би­ти під сліп, де йо­му ламал­а крижі важ­ка ко­ло­да, спа­да­ючи вниз,- то все-та­ки чис­ло їх бу­ло над­то ве­ли­ке, щоб із то­го бу­ла знач­на полегш­а для око­лиці. То й не див­но, що ко­ли новоприбулий­ бо­ярин Ту­гар Вовк оповістив ту­хольцям, що хотів би зро­би­ти ве­ликі ло­ви на мед­ведів і про­сить да­ти йо­му провідни­ка, во­ни не тільки да­ли йо­му на провід­ника пер­шо­го удальця на всю Тухольську вер­хо­ви­ну, Мак­си­ма Бер­ку­та, си­на тухольсь­ко­го бесідни­ка За­ха­ра, але, крім то­го, ви­ря­ди­ли з влас­ної волі цілий відділ па­семців з лу­ка­ми й ра­ти­ща­ми для по­мо­чі зібра­ним бо­ярам. Ціла та гро­ма­да ма­ла обс­ту­пи­ти мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще і очи­с­ти­ти йо­го до­ра­зу від по­га­но­го зві­ра.

Від са­мо­го досвіта в ло­вецькім та­борі ве­ли­кий рух і три­вожне до­жи­дан­ня. Боярські слу­ги від півночі зви­ва­ли­ся, при­го­тов­ля­ючи для гос­тей їду на цілий день, на­пов­ню­ючи ши­пу­чим ме­дом і яб­луч­ни­ком по­до­рожні бак­ла­ги. Тухольські па­семці й собі го­то­ви­лись, ост­ря­чи ножі та те­са­ки, обу­ва­ючи міцні зуб­рові пос­то­ли і скла­да­ючи в не­величкі до­рожні бе­са­ги пе­че­не м’ясо, па­ля­ниці, сир і все, що мог­ло по­на­до­би­ти­ся в ціло­денній трудній пе­реп­раві. Максим Бер­кут, який аж нині, суп­ро­ти най­важнішо­го і най­тяж­чо­го діла, по­чув се­бе вповні са­мим со­бою, вповні на­чальни­ком сеї не­ве­лич­кої армії, за­ря­джу­вав з прав­ди­во на­чальницькою вваж­ливістю й по­ва­гою все, що на­ле­жа­ло до діла, нічо­го не за­бу­ва­ючи, ні з чим не квап­ля­чись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього ви­хо­ди­ло в свій час і на своїм місці, без сумішки й су­то­ло­ки; всю­ди він був, де йо­го потрібно, всю­ди вмів зро­би­ти лад і по­ря­док. Чи то між своїми то­ва­ри­ша­ми-ту­хольця­ми, чи між бо­яра­ми, чи між їх слу­га­ми, Мак­сим Бер­кут усю­ди був од­на­ко­вий, спо­кі­й­ний, свобідний в ру­хах і сло­вах, мов рівний се­ред рівних. То­ва­риші по­во­ди­лись з ним так са­мо, як він з ни­ми, сво­бідно, не­си­лу­ва­но, смія­лись і жар­ту­ва­ли з ним, а про­те ви­пов­ню­ва­ли йо­го роз­ка­зи точ­но, швид­ко і так ве­се­ло та ра­до, не­мов і самі без розказ­у бу­ли би в тій хвилі зро­би­ли те са­ме. Бо­ярська служ­ба, хоч да­ле­ко не та­кої рівної вдачі, да­ле­ко не так свобідна в по­во­д­женню, да­ле­ко похіпніша з од­них гор­до висміва­ти­ся, а пе­ред дру­ги­ми ни­зенько хи­ли­ти­ся, все ж та­ки по­ва­жа­ла Мак­си­ма Бер­ку­та за йо­го зви­чай­ність і роз­суд­ливість і, хоч не без дотинків та жартів, та­ки ро­би­ла те, що він ка­зав. А й самі бо­яри, по більшій часті лю­ди горді, воєнні, що не­ра­д­о ба­чи­ли «смер­да» в своїм то­ва­ристві, та й то ще смер­да, що вва­жав їх чи­мось не­мов со­бі рівним,- і во­ни те­пер не по­ка­зу­ва­ли над­то ви­раз­но своєї не­охо­ти і виповнюва­ли роз­по­ряд­жен­ня мо­ло­до­го про­ві­д­ни­ка, ма­ючи на кождім кроці на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, що ті розпорядж­ення бу­ли