Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На той дім, де входять всі,
Але виходу не мають;
На той шлях, що йде ним кождий
Та ніхто не повертає;
На пробуток, де прихожий
Тінь знаходить замість світла,
Де поживою є порох,
І де стравою є глина,
Де не видно дня ніколи,
Де житлом є вічний морок,
І де тіні, наче пташки,
Знай, літають під склепінням;
Де за всяким, хто входить у браму,
На землі виростає могила.
Істар підійшла до брами
Невідмінної країни,
Відки вороття немає,
І придверному, що був там
Коло брами над водою,
Свою волю висловляє:
«Вартовий отсього місця,
Відчини мені сю браму!
Відчини мені ворота,
Щоб ввійшла я до нутра!
А як брами не відчиниш,
До нутра мене не впустиш,
То я кинуся на браму,
Поламаю всі завіси,
Порозвалюю одвірки
І замки всі розіб’ю.
Випущу мерців відсіля,
Мов вовків голодних стадо,
Щоб живих вони пожерли.
І на світі швидко буде
Більш мерців, аніж живих».
Вартовий, уста розкривши,
Відозвався так до Істар,
До блискучої богині
Ось які слова сказав:
«Не сердись на мене, пані,
Не роби так, як говориш!
Я спішу твоє бажання
Передать моїй богині,
Цариці великих богів».
Воротар ввійшов у залу
Всемогучої княгині
І отсі слова сказав:
«О царице сього місця!
Істар тут, твоя сестра.
Перейшла велику воду,
Що від сонячного світу
Ділить нас.
Бачиться, вона зневажить
Захотіла заборону
Невідмінного закону».
Аллата, землі богиня,
Відкрива свої уста:
«Хто осмілився зневажить
Невідміннії закони,
Що життям і смертю правлять?
Всі ми, мов те стяте зілля,
А вони з твердої бронзи;
Всі ми, мов трава зів’яла,
А вони, мов древо в цвіті.
О, я знаю, що пригнало
Ту сестрицю блідолицю
Через гори, через море,
Через ті великі води,
Що від сонячного світу
Ділять нас!
Заздрість, заздрість се, що ярим
Полум’ям горить у серці
І жене її до бунту
Проти вічного закону,
І жене її сюди,
Щоб на прю зо мною стати!
Та не їй зо мною пертись
І на гутірку ставать!
Ті могутні наші води,
Мов гірські потоки рвучі,
Мов великая потопа,
Хай на неї бухнуть всі!
Хай живе ось тут при мужах,
Що жінок своїх лишили
Удовами!
Хай живе ось тут з жінками,
Що я вирвала з обіймів
Мужів їх!
Хай живе ось тут з синами,
Що погибли передчасно,
Всиротили матірок!
Хай гризе тут власну душу,
Наче хліб!
Кров свою хай п’є ось тут,
Наче воду із потоку!
Поспішайся, воротарю,
Відчини їй нашу браму
І зніми одежу з неї
По старинному звичаю!»
Поспішає воротар,
Відчиняє темну браму.
«Ввійди, богине!
Твоя сповниться воля.
Радісний прихід твій буде
Для підземної палати».
Вона ввійшла у першу браму.
Він доторкнувсь її
І зняв великую корону,
Що над чолом її ясніла.
«Чом ти, чом ти, воротарю,
Зняв великую корону,
Що чоло моє вкрашала?»
«Ввійди, богине!
Землі великої цариці
Закони так велять».
Вона ввійшла в другую браму.
Він доторкнувсь її
І познімав ковтки із вух її.
«Чом ти, чом ти, воротарю,
Познімав ковтки блискучі,
Що в ухах моїх ясніли?»
«Ввійди, богине!
Землі великої цариці
Закони так велять».
Вона ввійшла у третю браму.
Він доторкнувсь її
І зняв намисто дорогеє,
Що в неї висіло на шиї.
«Чом ти, чом ти, воротарю,
Зняв намисто дорогеє,
Що мою вгинало шию?»
«Ввійди, богине!
Землі великої цариці
Закони так велять».
Вона ввійшла в четверту браму.
Він доторкнувсь її
І зняв одежу довгу, що
Її вкривала тіло.
«Чом ти, чом ти, воротарю,
З мене зняв одежу довгу,
Що моє вкривала тіло?»
«Ввійди, богине!
Землі великої цариці
Закони так велять».
Вона ввійшла у п’яту браму.
Він доторкнувсь її
І зняв із неї пояс,
Камінням дорогим набитий,
Що стан її стискав.
«Чом ти, чом ти, воротарю,
Зняв із мене добрий пояс,
Дорогим камінням вкритий,
Що обхоплював мій стан?»
«Ввійди, богине!
Землі великої цариці
Закони так велять».
Вона ввійшла у шосту браму.
Він доторкнувсь її
І з неї познімав перстені,
Що руки й ноги їй вкрашали.
«Чом ти, чом ти, воротарю,
Познімав мені браслети,
Що вкрашали в мене руки
І вкрашали в мене ноги?»
«Ввійди, богине!
Землі великої цариці
Закони так велять».
Вона ввійшла у сьому браму.
Він доторкнувсь її
І з неї зняв ослону,
Що закривала соромність її.
«Чом ти, чом ти, воротарю,
Зняв із мене сю ослону,
Що вкривала сором мій?»
«Ввійди, богине!
Землі великої цариці
Закони так велять».
Тоді богиня Істар
Ввійшла в пробуток вічний,
В країну, де ніколи
Немає зміни.
II
Землі всесильная княгиня
Побачила сестру свою
І не могла свойого гніву скрити.
«Чого прийшла сюди, блідая?
Пощо в душі своїй приносиш
Зухвальство й злість?
Чи думаєш на прю зо мною стати,
Уст своїх подихом марним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.