Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

вже випровадилися давно з того помешкання, а тут їй все здається, якби через хату віяв вітер, зимніший від леду. Вона тут голодна і думає над проблемою, котрої не може розв’язати. Чи се кожний голоден? Бідненька думає, що причина докучливості з голоду в тому, що вона ще маленька. Старші, здається, вже привикли до того. Мати десь добре знає, що кожний голоден, але вона таїть се перед дитиною. Коли поважиться на се, то, може, і запитається матері, хто, властиво, людей на світ приводить, щоб вони голодували. У них у хаті все таке старе, бридке... Подіравлені меблі, лисі стіни, ціла, відражаюча нужда пивничних і стрихових мешкань. І видиться їй, начеб вона бачила в сні теплі покої і гарні меблі, і замикає оченята, щоб знов мріти.

Проміння, що втискаються через повіки до оченят, становляться золотим облаком, і вона хотіла б ним уповитись. Але вітер віє у вікно і так її морозить, що вона знов починає кашляти.

Її очі заходяться сльозами.

Звичайно вона лякалася, коли осталася сама в хаті, але тепер - вона сама не знає чому - про те їй байдуже. Від вчора не їла нічого ще, то гадає, що мати пішла хліба принести. Та гадка бавить її. Вона покрає той хліб в дрібненькі куснички і кусник за кусничком їстиме уважно. Ах, то буде гарно!

Мати вернула, батько йде за нею на пальцях. Нетерпеливо глядить вона на руки їх обоїх. Обидвоє мовчать, а дитина за хвилечку співучим тоном проголосила:

- Ой голодна ж, голодна я!..

Батько повалився на крісло і заслонив собі лице обома руками; тільки понуре шльохання виривається з його уст. Мати укриває сльози. Вона накриває дитину старими шматочками і приговорює їй, щоб була чемною і спала спокійненько. Але дитина, що від студені дзвонить зубами, зібралася на відвагу. Тонесенькими рученьками обнявши матір за шию, питає вона тихесенько:

- Скажіть мені, мамусенько, чому люди голодні?

 

Оттон Канов

 

 

CYCLAMEN EUROPAEUM

 

 

То було ще літо.

Гарячі сонячні проміння позолочували кришталеві крапельки роси на кождому цвіточку, на кождій зеленій билинці. Неначе спросоння журчів ручай свою чудову мелодію, а його хвилі гуляли по жемчужному камінню та цілували русалчиними усточками надбережні синьоокі цвіти. Птички не вгавали - виспівували свої пісеньки, пестрі метелики літали за медом із цвіту на цвіт та суперничали із завзятими робітницями - пчілками.

Кождісінька животина спочувала себе щасливою, бадьорою.

З глубини своєї божественної душі споглядала довго мати-природа на свою пишну дитину-землю.

З її всевидючих очей плили проміння любові.

Та коли ж вона споглянула у вічність незміриму, тоді зайшли її очі сльозами, у нутрі її душі розжарів біль: вона побачила смерть свого пістунчика-любимця. Вона почула шум і гряск бурі, що лютувала лісами та безладно розкидала-розвівала листя й цвіти. Вона спізнала смертоносний мороз, що нищить пахучу принаду цвіток, прогонить щебетушки-птиці з країни краси та заковує золоті хвилі у ледяні кайдани. Вона пізнала лютодора-зиму й тому плакала, тому розжарів біль в її серцю.

Нараз же засіяв у тому зболеному її матерньому серцю ясний промінь божого пізнання і просушив її заплакані очі, а душу її осіяв блиском супокою.

Її дитина, країна краси, не вмре страшною смертю, не піде у темний гріб та під ледяні кайдани.

Вона сягнула рукою до скрині своєї всемогучості і взяла з її лона cyclamen, ніжну, принадну ароматичну цвітку. Легесенько піднесла вона її до своїх непорочних усточок, і в одну мить закрасив святий усміх блаженне обличчя матері матерей.

Вона знала чаруючу силу сієї цвітки. Той цвіточний чар заколише її пістунчика-дитину до любого, безжурного сну забуття на коротенький час.

І розрісся cyclamen по всій красавиці землі, і впоїв її чарівними солодощами забуття.

І помалесеньки пропадала літня розкішна краса перед очима засипляючої дитини. Злегонька переходила зелень в золоту, багряну краску.

Сонце поринало теж помалесеньки. Воно освічувало ще пістунчика, що в багряних шатах яв мріти, засипляти.

Тихенький відгомін співу доходив до ушенят сонного дитяти, а мряка зорею зависла над його зажмуреними очима.

І заснула красавиця земля сном забуття під вірною опікою печаливої природи.

Хай тепер лютує собі буря й мороз, хай тепер люта смерть накриває собі любимця природи безпощадним своїм білим покровом. Він спить благим сном і мріє про воскресіння.

 

Жюль Ренар 2

 

 

ЛЕБІДЬ

 

 

Він совгається білими санками від хмари до хмари. Він гине-пропадає за темрявими хмарами, що у воді являються, колишуться та й щезають йому з-перед очей.

Одної з їх йому бажається.

Він прямує на неї дзюбком і в одну мить зануряє у воду свою сніжну шию. Відтак винуряє він її з води точнісінько так, як винуряє панночка свою білу ручку з рукава.

Своїм нурком не вдіяв він нічого; глядить ще раз додолу: зворушені хмари щезли.

Він на хвилинку розчарувався; хмари не дають йому довго на себе ждати.

На дні, де водяні хвилі завмирають, являється вдруге одна хмарка. Прямісінько до неї веслує на своїй легонькій подушечці лебідь і сейчас коло неї опиниться.

Та хіба лишень її суєтну відтінь він спіймає і загине, мабуть, із-за розчаровання, ні одної хмариночки не спіймавши.

Але що оце верзу я?

Скільки разів він пірне у воду, стільки разів видобуває він з намулу наверх одного водяного червачка.

Та й і товстенький він собі, як гуска!

 

Роберт Шай

 

 

МОЛОДІСТЬ

 

 

Була собі раз королівна, та така красна, що аж серце краялося на згадку її будучої старості. Королеві сказав про неї один мудрець таку тайну: «Вона останеться все молодою і кождого дня краснішатиме, наколи лишень не побачить, як в’януть живучі сотворіння». Тим-то і велів король вибудувати огород на острові серед безкрайого моря і привозити туди кождого ранку свіжі весняні цвіти для королівної. Тільки молоді дівчата й хлопці мешкали з нею на тім острові по королівському указу. Арфи, флейти та скрипки вигравали