Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Я не згоден з тобою, хлопче. Промені й фіалки потрібні кожному. І, звичайно ж, ситний сніданок. Я добряче перехопив. Перш ніж вийти, я завжди як слід заправляюсь. Особливо в таку погодку.

Ті теревені про користь сніданку для мене не нові. Слухаю їх неуважливо й необачливо виймаю з кишені пачку цигарок. Фатальна помилка, бо я відразу ж чую знайому репліку:

— Та пригости ж!..

— Чи ти, бува, не кинув знову курити?

— Авжеж, — відказує цей Паганіні розтину трупів, безцеремонно порпаючись у пачці, щоб намацати найм'якшу цигарку.

Я примирливо зітхаю й подаю йому сірники.

— І щастить же мені: коли працюю з тобою, ти чомусь завжди утримуєшся від куріння. Утримування, яке мені дорого коштує.

Паганіні з насолодою затягується й добродушно пропонує мені:

— Кидай і ти!

— Дякую. Життя й без того так влаштоване, що весь час треба від чогось відмовлятися. Іноді доводиться відмовлятися й од медицини…

— Я вже це чув, — буркоче лікар. — Але не заперечуватиму, якщо ти ще раз повториш.

— Але ж ти не чув продовження.

— А саме?

— Я дуже страждав від того, що злидні не дозволили мені стати лікарем… Так, дуже страждав…

Тут я навмисно замовкаю, аж доки не чую запитання:

— Ну, й що ж потім?

— А потім — нічого, — відповідаю я. — Зустрів тебе й зрозумів, що я нічого не втратив.

— Я так і знав, що ти вигадаєш щось подібне… — зауважує судовий лікар без тіні образи.

Саме це найбільше дратує мене в цьому чоловікові — я ніколи не можу його розсердити. Називаю його Паганіні розтину трупів і «старим», хоч він лише на вісім років старший від мене, але ніщо не може зіпсувати його безхмарного настрою.

— Власне, дядьку, — кажу я примирливо, — ти заслуговуєш певної поваги. Щоправда, ти робиш візити лише трупам, але хоч не виготовляєш їх сам, як це роблять деякі твої колеги…

Мені хочеться підкинути йому ще кілька компліментів у такому ж дусі, та саме в цю мить машина зупиняється і шофер повертається обличчям до нас:

— Отут номер двадцять сім, товаришу майор.

Я дивлюсь крізь скло й ледве розрізняю високу металеву огорожу з іржавими чавунними квітами та іншими старовинними викрутасами.

— Заїжджай всередину, — кажу я. — Не треба влаштовувати вуличної вистави.

Машина повзе по алеї. Праворуч невиразно проступає голе мокре віття високих дерев. Ліворуч — чорний силует старого багатого будинку. Похмурі високі вікна. Облуплена штукатурка. Вологість і меланхолія. Не кажучи вже про високу платню за квартиру. В моєму мозку за звичкою фіксується найприкметніше з обстановки. Розміщення вікон. Нижній поверх. Зимовий сад, сполучений з однією з кімнат. Трохи далі — вхід. Той, перед яким ми зупиняємось.

Входимо, переступаємо кілька сходинок і опиняємось у просторому темному холі. Це одне з тих традиційних приміщень, що символізують колишній буржуазний добробут і правлять головним чином для того, щоб спіткнутися об нагромаджені в напівтемряві меблі. На щастя, зараз меблів немає. Єдине, що я помічаю в сутінках, це постать міліціонера біля одних з дверей. Професійне чуття підказує мені, що треба йти саме туди.

Отже, це кімната, яка віднині називатиметься «місцем події». Місце події досить просторе, але враження про простір немає, бо все геть захаращено здебільше зовсім зайвими меблями: два гардероби, один величезний, із дзеркалами, другий — без дзеркал, комод з мармуровою плитою, кілька столиків, на які навряд чи можна щось поставити, бо вони й так ледве утримують рівновагу, велетенська псевдояпонська ваза, туалетний столик з круглим дзеркалом, що пожовкло від часу, крісла й ослони, два фікуси обабіч дверей, що ведуть у зимовий сад, і ще безліч інших речей, які я утримуюсь перераховувати, щоб не впадати в натуралізм.

Серед усієї цієї маси фамільних меблів вирізняються кілька з них, які, очевидно, претендуватимуть на певну роль у нашій історії. Важкий полірований стіл. На ньому — коробка цукерок, напівпорожня пляшка коньяку, дві недопиті чарки, одна — майже повна, друга — майже порожня. Біля столу — стільці, також два. У протилежному кінці кімнати стоїть масивне двоспальне ліжко. Над ліжком у рамці велика фотографія імпозантного чоловіка. На ліжку випростався сам «оригінал».

Завважую, що поза чоловіка досить стражденна. Надто коли взяти до уваги, що йому так лежати вічно або — не будемо перебільшувати — поки він зовсім не зітліє. Не подобається мені й вираз його обличчя, що не має нічого спільного з упевненою посмішкою на портреті. Хоч, між іншим, і та фотоусмішка теж не дуже подобається мені. В ній щось нахабне й визивне. Якщо долучити цю усмішку до навколишньої обстановки, можна дійти висновку, що господар у минулому був загалом задоволений своєю долею.

Оглядаючи пейзаж, я не забуваю одним оком стежити за маневрами свого приятеля — судового лікаря. Ця обережність зовсім не зайва, бо коли Паганіні схиляється над тілом, твердо вирішивши встановити діагноз, я дуже своєчасно вигукую:

— Лікарю, тільки не торкатися…

— Я знаю свою справу, хлопче, — бурчить віртуоз і відсмикує руки.

— Я й не сумніваюсь… Останнього разу на ножі вбивці ми знайшли стільки твоїх відбитків, що, коли б я хотів скоротити слідство, міг би спокійно затримати тебе.

За спиною в мене спалахує блискавка фотоапарата. Потім — друга, третя. Лейтенант знає своє діло, як, зрештою, і всі інші. Початок огляду. Початок нової справи. Початок нового робочого дня.

Колись геніальні детективи одним орлиним поглядом встановлювали все, в тому числі й прибране ім'я вбивці. А нам судилося просуватися черепашачими кроками. Загальні знімки. Вузлові знімки. Деталі. І писанина. Статичний огляд. Динамічний огляд. І писанина. Відбитки пальців. І писанина. Аж поки збирається цілий альбом сімейних знімків і документів, де бракує лише найважливішого: вбивство чи самогубство.

— Убивство чи самогубство? — повторюю я, цього разу вголос.

— Це скажеш ти, — бурчить