Читати книгу - "Рондо (Тоді я сказав їй), Юрко Коретнюк"

Одного разу до цього будинку заїхали мандрівні роми. Всі сумнівалися у тому, що це були роми, хоча жоден не сказав про це. Софійка боялася, о у неї щось вкрадуть. Марічка боялася, що вони залишаться на довго. Ґеорґу було байдуже.

Роми не залишилися на довго, але залишили неповторну атмосферу свого табору у нашому будинку. Тепер бур‘ян був прим‘ятий і ми змогли спуститися до річки. Ми довго купалися у теплій воді, ніколи не достаючи до дна, а потім загоряли по кілька годин. Виявилося, що біля річки росли кущі малини, яку дуже любила Марічка. Ґеорґ підводився інколи та йшов рибалити.

Танцюємо навколо зриваємо з себе одяг. Нам це непотрібно. Але так ефективно. І, зовсім голі, кружляємо по берегу. З побитим, укладеним бур‘яном. І сміємося. Сміємося голосно, як ніколи. І нам це подобається.

По річці пливуть човни з рибалками. Вони дивляться на нас та посміхаються. А ми танцюємо голі.

Попадавши на землю, ми почали сміятися та дивитися вгору. З усіх боків роздавалися дивні звуки, які ми не могли розпізнати. Ми були щасливі як ніколи.

Коли до нас нарешті завітала Юля з пляшкою Джим Біму, ми відразу повеселішали. Танцювали ще веселіше, а джез грав ще гучніше. І лише Софійка сиділа похмура.

Похмура Софійка сиділа на терасці та намагалася відгородитися від звуків, що лунали знизу. Вона одягла великі навушника та ввімкнула Bjork. Мелодія була журлива, проте дуже гарно лягала на її тіло. Вечоріло, а вона, стиснувши ноги ще сильніше, сиділа босоніж на подушці.

Ми танцювали дуже довго. Ледве не до третьої ранку. Коли Ґеорґ з Юлею пішли кохатися, сп‘янілі від елітного пійла, а Марічка лягла на канапу, де й поснула – їй снилася кава у львівській кав‘ярні та канапки з сиром.

Наступного ранку, не дивлячись на те, що у всіх був похмурий настрій, всі були веселі. Тоді Софійка зібрала нас у великій кімнаті та залізла на імпровізовану сцену. Вона почала казати щось зовсім не зрозуміле та нерозбірливе: про сніг (який сніг? – питалися ми. – На вулиці серпень!). Тоді вона замовкла на кілька секунд та сказала – ні, на вулиці йде сніг, – та відкрила гардини.

Мало здатися, що на вулиці завірюха, снігопад, заборонений літом. Але, ні – термометр показував близько тридцяти.

Біля будинку посигналила автівка, Софійка побігла до своєї кімнати, де схопила картини, фарби та картату валізу. Біля дверей вона зупинилася та посміхнулася, глянувши на нас. Ніхто не намагався зупинити її.

Софійка була першою людиною, яка покинула цей будинок.

Після десятої почалися нові веселощі – у будинку грала жвава музика київської ейсід-джезової оркестри. На першому поверсі було накурено та занадто багато людей. Ні Марічка, ні Ґеорґ, ні Юля не знали жодного з них. Під ранок це почало набридати. Трійця щиро всім подякувала та відправила гурт людей на найближчу електричку.

Будинок перетворився на смітник. Тому всю неділю ми прибирали. Вперше в ньому лунав не джез – хтось ввімкнув протяжну електроніку.

Вперше за літо прийшла квитанція. Нарешті ми дізналися кому належить цей будинок. Довелося заколочувати двері та вікна – нарешті в селі дізналися, що порожній будинок на окраїні – зовсім не порожній.

Ми залишили будинок з останнім днем серпня.

Марічка подалася до Львову, про який дуже довго мріяла та марила. Але на пів шляху передумала та повернулася до Києва. Вона поїхала на одну з центральних вулиць міста, де зупинилася у своєї старої подруги – рудої норвежки Фру.

Вони сиділи на балконі, дивлячись як під будинком протягується трафік на найближчий кілометр, пили багато дешевого вина, що познаходили в найближчому магазині, та розповідали одна одній щось не зовсім цікаве, проте надзвичайно важливе. Часом до Фру хтось телефонував. Саме тоді Марічка дізналася, що Фру зовсім звуть не Фру, але вирішила не надавати цьому великого значення. Ще було тепло, тому вони сиділи на балконі у легких халатах, голосно сміючись на всю вулицю.

Тоді Марічці відмовили у друці. Вона дізналася про це зовсім ненароком. Ще пам‘ятала, що телефонувала редакторові, щоб привітати його з днем народженням. А виявилося, що її зовсім не друкують.

“Ну, ти сама розумієш…”

Дівчата додали ще кілька пляшок вина та продовжувала не змінювати пози. Наступного ранку Марічка спробувала писати нову прозу, але у неї нічого не виходило. Тому вона констатувала факт: у неї творча криза та перестала це робила.

А далі: вересень – жовтень – падолист…

Такі прозорі вулиці міста переслідували нас щогодини, проте ми продовжували рухатися далі, не помічаючи всіх відблисків сонця на стінах старих будівель, що роїлися у місті, неначе зграї бджіл, що вилетіли на липовий цвіт.

Так здавалося, принаймні, коли ми, пройшовши кілька кварталів, опинилися на даху світу, звідки спостерігали за тишею вранішнього світіння. Вимкнувши ліхтарне сонце, ми намагалися танцювати під справжнім, шукаючи порятунки у цих рухах та термосі, що грів не гірше за небо.

Ми лягали у трикутник, а потім вставали та починали гасати по даху, аби зустрітися із чим надзвичайним, що буде переслідувати нас далі, коли небо почало сутеніти. День біг швидше за годину – і нам це подобалося, бо ніхто не казав нічого поганого про це. Створивши власний сценарій, ми пішли на вечірні вулиці фотографувати перехожих, що швидко бігли з роботи додому, чи ще кудись, аби тільки не.

Найяскравіші спогади гніздилися в старому місті, яке стало занадто побутовим, проте залишало свій неповторний аромат, чи що? Там повітря пахло не тільки кіптявою, але й ще й запахом людської думки: нам дуже подобалося ходити по середині проїзної дороги та вслухатися у голоси, що лунали усюди.

Ми купували роли з лососем та забирали їх з собою, опісля сідали на траву десь у центральному парці, поїдаючи їх та годуючи один одного. А коли почався вечір – почалися феєрверки, і нам, напрочуд, було дуже зручно сидіти на старій рядюжці та