Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко"

— Ви ж бо по собі добре знаєте, — сказав я, — той, хто справді готується вбити, не лізе на рожен і не посилає анонімок, він тільки йде і вбиває. Просто комусь дуже хочеться пошарю пати нерви Вейтону, а він на це й піддається.

— Атож, — озвався Джеллін, — саме так пояснювали йому і ми, коли він прийшов з першим листом до нашої централки. Але він майже в нестямі. Усе товче, що його дванадцятого листопада вб'ють.

— Що й казати, одержувати отакі листи не вельми приємно. Чого він так знервувався, мені цілком зрозуміло… Але, пробачте, на початку нашої розмови ви заявили, що стоїте на роздоріжжі. Як вас розуміти?

Почувши це запитання, Джеллін почервонів.

— А от як… — сказав він. — Може, я вам здамся дещо нескромним, але мені вдалося здобути маленьку перемогу. — Тут він, заохочений моїми жестами, одсьорбнув коньяку і вів далі: — Як ви знаєте, кожна судова справа складається з протоколів допитів, описів огляду місця злочину, експертиз, викладених на десятках сторінок, — усе це я потім упорядковую для архіву. Протоколи ведуться співробітниками звичайно нашвидку — так їм кортить скоріше закрити справу. Я вже давно просив управління дозволити мені переглядати ці показання ще до того, як підшивати: все-таки можна зайвий раз переконатись у вірогідності тих чи інших свідчень. Звісно, не всі, а лише ті, які, на мою думку, суперечливі. І ось тиждень тому начальство моє нарешті дало на це дозвіл. Отож тепер, коли до архіву надходить якийсь документ і я вловлюю в ньому якісь неясності, то я починаю перевіряти подані в ньому відомості. Якщо це протокол допиту, я допитую свідка ще раз, якщо йдеться про огляд місця злочину, то я проводжу його знову. І так далі…

Тут, вражений власною красномовністю, Артур Джеллін замовк і засоромлено глянув на мене.

— Любий Артуре, — сказав я радо, — то це ж чудово. Так невдовзі начальство зрештою оцінить вас по заслузі.

— Ради Бога! — вигукнув Джеллін, соваючись у кріслі, заклопотаний, але й радий від почутого. — Так от я поясню, чому я дозволив собі турбувати вас о такій пізній порі: мені треба піти до Вейтона додому.

— Зараз? Посеред ночі? — поцікавився я.

— О другій ранку, — уточнив Джеллін. — Я хочу перевірити рапорт, одержаний від одного зі співробітників, приставлених оберігати актора. Даруйте, — вів далі він піднесено, — але я знаю, що Вейтон взагалі не виходить з дому, не лягає ввечері в постелю, а проводить ніч у кріслі перед каміном. Дружина намагається його заспокоїти, і в результаті доходить до сварки. Двоє шуряків просто сміються з нього, а отриманий мною звіт зводиться до однієї лаконічної фрази: «Нічого особливого не помічено». Інакше як халатністю це не назовеш. У сумлінно складеному рапорті повинен навіть згадуватися кожен рип стільця… Ось чому я вирішив сам піти до дому Вейтона і заступити там співробітника на посту. Його зміна закінчується якраз о другій.

— Усе це цікаво, але… — Я глянув і прочитав в його очах, що він прийшов до мене, аби запропонувати піти разом. — А можна туди піти і мені? Такого роду справи мені вельми цікаві. Я давно мрію написати книжку про психологію злочину.

— То ви згодні піти зі мною? Я саме для цього сюди і явився! Я маю дозвіл брати з собою одібраних мною осіб. Можна вскочити в халепу. А потім капітан Сандер вас знає…

— А що — завдяки вам добре розважуся, — сказав я. — Котра година?

— Лише пів на першу, — відповів Джеллін. — Але, якщо вам цікаво, перш ніж вирушити туди, я хотів би ознайомити вас з усім, що стосується цієї справи.

Ми розмовляли до пів на другу, проглядаючи різні документи, пов'язані зі справою Вейтона. Артур обходився з ними, мов з реліквіями. Лежали вони в десяти окремих папках під грифом «Службова справа» і містили матеріали стосовно челяді Вейтона і, звичайно, його самого. Фігурувала в них дружина актора Матільда Чезлі, її двоє братів — Альберт і Френсіс Чезлі і службовці, три-чотири особи з театрального світу, імпресаріо, колеги актора. Папки містили всі можливі відомості про кожного, починаючи з дати народження, усіх адрес, які змінювалися за довгі роки, і закінчуючи характером і розміром прибутків. Це був основний слідчий матеріал: наслідок показань свідків і огляду місця можливого злочину, проведених від дня подачі скарги Філіпа Вейтона. Лежала тут і замітка з написом «таємно».

— Полювання на винуватця, — оглядаючи папери, сказав я з посмішкою. — Але ці документи позбавлені життя. Кожна зі згаданих тут осіб може бути винна чи невинна. Треба придивитися до цього всього зблизька…

— Пане професор, — промовив розчаровано Артур. — Мені б не хотілося здатися неввічливим, заперечуючи вам, але я інакшої думки. Мертві аркушики паперу! Але ж саме завдяки їм ми викриємо автора анонімок і перешкодимо йому вчинити злочин! Ви от прочитайте. Тут є все. Звідки відправлено листи з погрозами? Перший укинули у Сент-Джоні, до скриньки під номером 23, між восьмою і десятою годиною. Другий укинутий на Грейвз-стріт, до скриньки під номером 4, теж між восьмою і десятою. Обидві скриньки висять у передмісті Бостона. До того ж чому з архіву ми одібрали саме ці, а не інші документи? Адже ми не можемо розглянути справи всіх тих, з ким Вейтон будь-коли стикався. В доборі матеріалів ми керувалися двома критеріями. Перший, інформаційний: відомості про рідних і найближче оточення актора дозволяють уявити всю ситуацію. Другий — це критерій дедуктивний. Визначили кілька найближчих знайомих Вейтона: імпресаріо, колеги тощо. На цій підставі ми спробуємо відгадати, хто автор анонімок. Ось ви висловилися при знайомстві з документами так: «Полювання на винуватця». А от мені здається малоймовірним, щоб винуватця можна було знайти серед осіб, описаних у цих паперах. Той, хто підписує ініціалом, мабуть, фальшивим, такі погрози, мусить бути з-поза середовища Вейтона і не боятися, що його можуть запідозрити.

Довгий цей висновок Джелліна я слухав з захопленням. Незважаючи на його шанобливе ставлення до мене, я відчував, що він певний у своїй правоті. Виходило так, ніби він казав: «Така моя думка, і викладаю її цілком зрозуміло.