Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Незабаром я ступив на борт «Стріли», ладного великого корабля, і вирушив у подорож до островів Тихого океану.

Ми відпливаємо. — Море. — Мої друзі. — Кілька слів про незабутнє видовисько, що його ми побачили в морській глибині. — Лютий шторм і жахлива катастрофа

Прегарної теплої днини наш корабель підставив вітрові свої вітрила і поплив до південних країв. Як радісно забилося моє серце, коли матроси, витягаючи кітву, завели веселої пісні! Капітан гучно давав команди, а хлопці притьмом їх виконували; красень корабель слухняно посунув за вітром, і невдовзі берег розтанув у далечині. Я роздивлявся довкола, і мені здавалося, що це не дійсність, а чудовий сон.

Перш за все мене вразило, що кітву витягли на палубу й міцно прив'язали линвою, ніби ми назавжди попрощалися з землею і більше нам її не треба. Такого мені ще не доводилося бачити за той короткий час, коли я плавав у прибережних водах.

— Ну, друзяко, — вигукнув кремезний матрос, поплескуючи лапу кітви, після того, як її припнули, — можеш тепер міцно спати, бо не скоро тобі доведеться поцілуватися з мулом!

Так воно й вийшло. Нашій кітві не скоро довелося «поцілуватися з мулом», а коли вона зрештою поцілувалася, то вже на віки вічні!

На кораблі було чимало хлопців, та особливо я заприязнився з двома. Джек Мартін, ставний широкоплечий вісімнадцятирічний юнак, був гарний з лиця, мав веселу і тверду вдачу. Він дістав добру освіту, був розумний, щирий, сміливий, як лев, але поводився лагідно й спокійно. Джека любила вся команда, до мене ж він ставився особливо прихильно. Мій другий товариш, Пітер Гей, маленький, верткий, кумедний хлопець, мав років чотирнадцять і дуже полюбляв пустувати. Та пустощі його завжди були невинні, інакше б він не тішився на кораблі такою прихильністю.

Коли я вперше прийшов на корабель, Джек Мартін ляснув мене по плечі й вигукнув:

— Здоров, малий! Ходи-но вниз, я покажу твою койку. Ми з тобою сусіди і, гадаю, станемо друзями, бо ти мені подобаєшся.

Слова його виявилися пророчі. Згодом він, я і Пітер стали найближчими, найвірнішими друзями з усіх, кому довелося змагатися з бурхливою морською стихією.

Не буду докладно розповідати про початок нашого плавання. Як то звичайно водиться, зазнали ми й негоди, й погоди, бачили в морі всіляких чудернацьких риб. Одного дня я був страшенно потішений, зауваживши зграю летючих риб, що виплигували з води й шугали в повітрі, здіймаючись на фут над поверхнею моря. Вони тікали від дельфінів, які на них полюють, і одна летюча рибина з великого жаху спробувала перелетіти через корабель, зачепилася за снасть і впала на палубу. За крила їй правили довгі плавці. Виявилось, що та риба далеко літати не вміє і ніколи не пурхає в повітрі, як птахи, а тільки шугає над поверхнею моря. Ми з Джеком засмажили рибину собі на обід. Вона була дуже смачна.

Коли ми підпливли до мису Горн, найпівденнішого виступу Америки, надворі похолоднішало, знявся шторм, і матроси почали розповідати про несамовиті бурі й страшні небезпеки, які чигають на мореплавців біля того горезвісного мису.

— Такого страхітливого місця, як мис Горн, мені не доводилося ніде більше бачити, — казав один. — Я огинав його двічі, і щоразу вітер замалим не здіймав корабель у повітря.

— Я пропливав тут один раз, — розповідав другий, — і наші вітрила порвалися, а линви попримерзали до баранців, отож ми думали, що настала наша остання година.

— А я огинав його аж п'ять разів! — вигукнув третій. — І за кожним разом потерпав дужче й дужче, такий був страшний ураган!

— А я не огинав його жодного разу, — озвався Пітер, лукаво підморгнувши. — І того разу дув такий вітер, що мене вивернуло, як рукавичку!

Однак ми минули сумної слави мис без особливих пригод, і за кілька тижнів наші вітрила вже надимав теплий тропічний бриз. Далі й далі ми пливли, краючи хвилі Тихого океану, часом линули навперегони з веселим вітром, а іноді ледь посувалися гладенькою, як скло, водяною поверхнею й ловили чудернацьких істот, що мешкають у морських глибинах. Матросам було до них байдуже, але мені вони здавалися дуже цікаві, і я зачудовано придивлявся до кожної такої дивовижі.

Нарешті ми досягли коралових островів. Ніколи не забуду, як захоплено дивився я на білі, осяйні піщані береги і ясно-зелене листя пальм, що вилискувало під тропічним сонцем. Як часто ми втрьох мріяли опинитися на такому острові, гадаючи, що зазнаємо цілковитого щастя! Наша мрія справдилася раніше ніж ми сподівалися.

Скоро перетнули ми тропік Козерога, як одної ночі знявся несамовитий ураган. Перший же порив борвію зламав дві наші щогли — залишився тільки фок. Та навіть однієї щогли було задосить, бо ми не зважилися розпустити жодного вітрила. П'ять день скаженіла люта буря. Хвилі позмивали з палуби геть усе, крім невеличкого човна. Стернового прив'язували до керма мотузками, щоб і його не змило, і ми вже втратили всяку надію.

Капітан сказав, що не уявляє собі, де ми опинилися, бо нас однесло далеко від курсу; корабель міг попасти між небезпечні коралові рифи, яких рясно в Тихому океані.

На світанку шостого дня ми побачили попереду землю. То був острів, оточений кільцем коралових рифів, на які люто кидалися хвилі. За рифами була спокійна вода, але туди вела тільки одна вузька протока. Ми скерували корабель до тієї протоки, та в корму нам ударила величезна хвиля і зовсім одірвала стерно, полишивши нас на ласку вітру й моря.

— Тепер нам, хлопці, капут! — сказав капітан. — Готуйтеся спускати човна. Не мине й півгодини, як нас викине на риф.

Спохмурнілі матроси мовчки заходилися біля човна: вони знали, що він навряд чи здолає розбурхане море.

Ми з Джеком Мартіном і Пітером стояли на юті, чекаючи своєї долі.

— Ну, хлоп'ята, —