Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

Робик розповідав усе те здивованим близнятам, і його веснянкувате обличчя, точнісінько таке, як у чотирнадцятирічного хлопчика, сяяло усмішкою.

Алик поволі обійшов довкола Робика, розглядаючи його захоплено і шанобливо.

Натомість Алька твердо глянула Робикові в зеленкуваті очі й сказала:

— Не вірю. Це недотепний жарт.

Йон став навшпиньки й напружено чекав, як поведеться Робик. Він навіть трохи занепокоївся і вже хотів сказати: “Тільки не треба перебільшувати”, коли це робот зігнув ноги в колінах і підстрибнув на кільканадцять метрів.

— Ой! — скрикнула Алька.

А Робик тим часом опускався на землю набагато повільніше, ніж піднімався, бо мав у собі регулятор тяжіння.

— Ох, як гарно! — радісно засміявся Алик. — Як на уроці з роботознавства.

Тим часом Робик зупинився напроти Альки, схилив голову на ліве плече й пильно глянув на дівчину:

— Тепер уже віриш?

Алька замислилась. Потім легким, красивим рухом торкнулася його скроні й сказала:

— Не дуже охоче, любий мій, але вірю.

Робик кивнув головою.

— Ти, серденько, трохи зарозуміла, і тобі плутається все в голові, — мовив він надзвичайно люб’язно.

— А звідки ти знаєш? — захоплено вигукнув Алик.

— Відразу видно, — відповів робот.

Алька якусь хвилю дивилась на Робика, потім, чарівливо усміхаючись, звернулась до Йона:

— На жаль, він правду каже. Я буваю зарозуміла, та ще й дуже негарно.

Алик скривився, наче жалкував, що має таку сестру, але це вийшло так кумедно, що Йон не витримав і зареготав. Почувши той сміх, близнята злякано витріщилися на Йона.

— Що з тобою? — крикнула Алька.

— Він тільки так і сміється, — пояснив Робик.

Йон хотів стриматись, та, побачивши, як перелякалися близнята, зареготав ще дужче.

— Мої батьки… — насилу вимовив він.

— Йонові батьки, — додав Робик, — кажуть, що його сміх скидається “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.

— Надзвичайно влучно, — визнав Алик і теж засміявся разом із сестрою.

А Йон відразу ж замовк. Тепер він дивився тільки на Альку і милувався її голосом, їхні погляди зустрілися.

— Бачиш, — мовила дівчина, — тепер ти сам збиваєш мене з пантелику. Не завжди я винна.

Поки Йон думав, що йому відповісти, Робик підніс угору пальця:

— Нагадую: час снідати, бо спізнитесь до стартової башти.

— Гвалт! — удав переляканого Йон. — Рушаймо!

І перший стрибнув на рухому стежку, що, мов руда змія, звивалася серед зеленого моріжка і, обминаючи грядки з квітами, вела до їдальні. Над Альчиною головою якийсь метелик затріпотів голубими, як її очі, крильцями.

— Волошковий сміливчик, або ж Lysandra bellargus, — пояснив Робик.

— Дуже радий познайомитися, — вклонився метеликові Алик.

Тераса-їдальня містилася коло ботанічного саду. Алик аж підстрибнув з радості, коли побачив три накриті столи.

— Але ж і апетит тут. Трансгалактичний! — мовив він по хвилі, жуючи на всі заставки. Потім повів очима по терасі-їдальні й раптом замовк. Навіть жувати перестав.

Тераса-їдальня розташована була серед луки, яку оточували з трьох боків схили Зеленого Підгір’я. На тих схилах вигравав, сміявся, кричав усіма можливими й неможливими барвами ботанічний сад.

Чого там тільки не було: пальми й берези, орхідеї й троянди, кипариси, магнолії, сосни, тюльпани — острови квітів серед моря дерев. І кожна мала свій колір, свій малюнок, свою тінь.

Алик аж зітхнув з подиву, і Йон вдячно усміхнувся. Та коли він перевів погляд на Альку, усмішка на його устах згасла. Алька рівненько сиділа у фотелі, дуже ввічлива, але цілком байдужа.

— Ну, як? — спитав Йон.

— Цілком пристойний краєвид, — відповіла Алька.

— Пристойний?

— Авжеж, пристойний.

— Спокійно, Йоне, — тихо мовив Робик, а сам гречно вклонився Роям і побажав їм “смачного снідання”.

Йон швидко погамував свій гнів. Тепер йому було тільки шкода Альку. Бо сам Йон від першого ж дня, відколи прибув сюди, не міг намилуватися тим краєвидом, його батьківщина, планета Сатурн, була набагато суворіша, безбарвніша. Там росли ліси та сади в сто разів більші й багатші за ці, але в них завше було повно людей.

Кожна квітка мала свого шанувальника, кожне дерево свою родину. І хоч завдяки глушникам галасу не було чутно, хоч здавалося, що в сатурнянських лісах та садах панує тиша й спокій, про самотність там годі було й мріяти. На Сатурні ще й досі давалося взнаки перенаселення міст і сіл — і Йон тільки тут пізнав смак самотнього замилування красою.

І аж сьогодні, коли він побачив Альку, Йон зрозумів ще одну річ: те замилування тільки тоді дає справжню втіху, коли ним можна поділитися з кимось близьким. Отож він надумав зразу ж таки, вже під час сніданку, показати своїм друзям (власне, Альці) той краєвид.

І саме Алька насилу спромоглася назвати “його” краєвид “цілком пристойним”, Йон похилив голову, йому було гірко, але не годилося показувати свого почуття присутнім. Робик, як і завжди, мав слушність, радячи йому бути спокійним.

— А може, — ввічливо спитав Йон, — ви хотіли б уже зараз дещо оглянути?

— Чудова думка! — погодився Алик. Навіть Алька цього разу задоволено кивнула головою.

Йон узяв невеличкий мікрофон, що висів над спинкою кожного крісла, мов срібна бджола.

— Увага! — промовив він у мікрофон. — Ми хочемо проїхати звичайною трасою прогулянок. Вздовж головних об’єктів.

Мікрофон