Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але після появи цих трьох зажевріла надія на порятунок. Вони — люди з майбутнього. “Вони — всесильні, упокорили час, вони можуть і нам чимось зарадити”, — думав лейтенант Полковенко. “Хоч і важко повірити в оте майбутнє, але… Може, то сама доля їх послала…” — міркував Коченян, покусуючи смолянистий вус. Бекмухамбетов згадував свою стареньку матір у зруділому степу, якому, здавалося, не було кінця-краю, коли він їхав із рідного аулу на війну. Розповісти про оцих трьох статечним аксакалам — ніколи б не повірили. Та й сам він не дуже вірить, ніяк не може позбутися відчуття, що все це йому тільки мариться. Але надія, що він житиме, вже розгоралася, як вогнище в степу під високим небом. На думці в Рязанова стояла мелодія: Шопен, соната номер шість… Там, у консерваторії, ще півроку тому він грав цю дивовижну, мов людське життя, музику. Він знав, що вона ніколи не загине: її не вбити ніякому фашизмові. Шкода було, що так мало встиг зробити за свої неповні дев’ятнадцять літ. Пригадував своє життя й не бачив ніякої логіки — ще кілька годин, і його не стане.
Щоправда, у них був вихід: здатися в полон ворогові. Фашисти вже кілька разів волали в мегафон: якщо здадуться — подарують життя…
— І все одно важко повірити, — роздумував уголос лейтенант Полковенко, потираючи скроні, що за якусь добу-другу зовсім посивіли. — Якась чудасія… Містика! Як це — люди з майбутнього?
— Ми ж пояснювали: нічого неприродного…
— Цирковий номер! — білозубо всміхнувся Коченян. — Натис кнопку — і ти на Арараті. Хто не хотів би так мандрувати!
— Саме про це й думаємо…
— Про що? — ще дужче пожвавився Коченян.
— Як вас урятувати, — відповів найстарший із трьох, Бондаренко. Досі він не розкривав свого задуму, але в очах товаришів побачив схвалення.
Десь із моря вдарила гармата.
— Лягай! — скомандував Полковенко, і в цю мить позаду них струсонуло землю.
Кожен лежав, дослухаючись, як довкола рвалися снаряди і свистіли осколки.
— Як там, нікого не зачепило? — запитав Полковенко.
— Ніби цілі… — відповів за всіх Коченян. Вони лежали присипані піском, готові до чергового бою.
Полковенко ніколи не вважав себе сміливим. Ну який із педагога воїн? Але в бою він завжди міцнів душею, не. знав страху. От тільки сліз не міг стримати, коли ховав своїх однополчан. Скільки їх уже полягло? А тільки ж початок війни. Он як шалено тисне фашист, досі не спинили його.
— Здогадуюсь, про що ви думаєте, — сказав йому Бондаренко. — По очах бачу…
— Так, пригадую полеглих друзів, школу, дітей… Слухайте, товаришу, — раптом повернув до нього голову Полковенко, — ми перемогли в цій війні, правда ж?
— А що, товариша лейтенанта бере сумнів? — здивувався Бекмухамбетов.
— Ні… Просто хочу почути те, у що вірю.
— Ви не могли не перемогти, — упевнено сказав Бондаренко. — Остаточна перемога над фашизмом увійшла в історію днем дев’ятого травня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року…
Всі здивовано підвели голови. Ніхто навіть не завважив, що фашисти перестали стріляти.
— А ви не помилилися, товаришу? Може, сорок другого? — з надією подивився Коченян на супутників Бондаренка.
— Ні, фашистська Німеччина підписала капітуляцію в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому… — в один голос підтвердили Костюк і Назаров.
— Оце ще стільки воювати? А де ж людей набрати? — Коченян в розпачі затулив долонями обличчя.
— У війні з німецькими фашистами радянський народ втратив понад двадцять мільйонів, — тихо сказав Костюк.
Запало мовчання. Зловісна тиша зависла й над островом, не чути було навіть хлюпотіння хвиль.
Бондаренко відчув: він повністю перейнявся думками й настроєм чотирьох захисників острова. До зустрічі з ними не міг навіть уявити, що вони будуть такими близькими й зрозумілими, наче його сучасники. Виявляється, й триста років тому ми були такими ж сильними і мужніми.
Троє з майбутнього — історики. Тема їхнього спільного дослідження — двадцяте століття людства. Аби здійснити подорож у це століття, населенню планети довелося трудитися два роки. Бондаренко, Костюк і Назаров вибрали саме другу світову війну, прагнули стати очевидцями народного подвигу, пам’ять про який береже ось уже котре покоління. Про війну вони знали все до подробиць. І не тільки вони. Кожен громадянин комуністичної планети вважав своїм обов’язком знати свою історію. Знання історії народжувало повагу до своїх великих предків, що були сильні духом, благородні, добрі душею.
Ледве вловимим жестом Бондаренко підкликав до себе Костюка й Назарова. Коли вони підповзли ближче, сказав:
— Я вирішив поступитися місцем у хронольоті комусь із них… Ви там якось поясните.
— Але ж нам заборонено втручатися в минуле, — нагадав Назаров.
— Закони придумують люди, люди ж створюють і винятки з них. Отже…
І тут почувся голос Коченяна:
— Нічого не розумію… Хлопці, подивіться!
Усі глянули в той бік, куди він показував рукою.
Вже розвиднилося. Над морем пливли важкі свинцеві хмари. Вони незграбно наповзали одна на одну, час від часу їх краяли грозові зблиски.
— Он туди! Та уважно… — наполягав Коченян.
Нараз усі побачили, як до острова пливе човен. Весляр, мабуть, дуже стомився й гріб з останніх сил.
Бекмухамбетов рішуче поповз до кулемета.
— Зажди, — спинив його Полковенко.
Кожен подумки підганяв човна до берега, хоч і не знав, хто й навіщо сюди пливе.
— Це вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко», після закриття браузера.