read-books.club » Фантастика » Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник 📚 - Українською

Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

204
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1" автора Олександр Павлович Бердник. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 104
Перейти на сторінку:
склепилися повіки, а руки... ніжні руки, що гладили мене по голові у дитинстві, струхли в глибині мовчазної Землі, котра однаково жадібно ковтає царів і рабів, псів і рептилій, бджіл і скорпіонів.

Тату, в той день, коли ти вже відходив у країну тайни, я безжурно сміявся з друзями, обмірковуючи марні, байдужі речі, вважаючи, що це і є життя, що це і є похід до завершення життєвої містерії! І ось телеграма, поїздка додому, в село... і твоя агонія на руках у сестри моєї. Я ринувся в Бориспіль за кисневою подушкою, я сподівався зупинити мізерною дурницею наступ такої сили, проти якої безсилі найвеличніші володарі Землі. А може, й Всесвіту! О наївні донкіхоти!

А потім, коли я вже був у таборах на Уралі, прийшла телеграма про твою смерть, сестро моя згорьована! Чому, чому ти поспішила стрибнути на той корабель, котрий пливе в туман і ніколи не повертається до цих берегів?

А повернувшись, я день за днем бачив згасання старенької матері... і не міг навіть на годинку зупинити того нещадного потоку щезання. Проси, кричи, хапай за крила вітер! Дарма! Блакитні колись очі, тихий рідний голос, щира душа — все тане на свічі незримого вогню...

Та що я кажу про своїх рідних!? Хіба вся Земля не всіяна трупами рідних інших людей? Хіба всі ми — не Єдина Родина, загублена в просторі й часі? Чому ж ми лише наївно, легковажно теоретизуємо, шукаючи словесних пояснень смерті — пояснень релігійних, наукових, містичних... і звичайних — життєвих, тривіальних... Серце моє повстає супроти будь-яких пояснень, воно плаче, ридає, голосить: Олесю, це вже навіки, навіки, навіки! Якщо навіть батько твій у світах потойбіччя, а чи в наукових «паралельних» сферах стане якимось потужним титаном чи чаклунською істотою з вражаючими можливостями, то вже буде хтось інший, а не той, хто носив мене у широких долонях, коли я безпорадно дриґав ніжками у сповиточку, не той, хто катав мене на велосипеді в пустельнім херсонськім степу, не той, з яким я будував убогу хатину нашу в селі над Дніпром! Ми стояли з матір’ю та сестрою над могилою батька, і я все чекав, що хтось подасть мені таємний знак, як перебути трагічну хвилину. Проте все довкола мовчало. Лише люди щось гомоніли, півча місцевих бабів старанно й щиро проводжала свого покійного ровесника тисячолітніми речитативами та молитвами, а сестра дивилася в небо змученим поглядом і шепотіла майже безгучно: «Яка туга! Яка страшна туга!»

На поминальному вечорі було майже все село, говорилося чимало хороших слів про покійного, повторювалися якісь його думки, слова. А я відчував усім серцем: людям залишається лише плівка, порожній інформаційний знак діянь та думок того, хто покинув цей світ. Естафета відсутня, треба чесно визнати це! Хіба намальований або описаний у слові смолоскип тотожний живому вогню? Хіба він може зігріти, запалити, осяяти? Хіба Пушкін живе в «пушкінознавцях» або Кобзар у «шевченкознавцях»?

Друзі мої, рідні мої!

Ви всі такі розумні, освічені, досвідчені, м’яті-перем’яті життям і поєдинками з супротивними силами. Знайдіть же для мене краплину віри й певності, зернятко глузду, з якого виріс би паросток цілковитогознання, а не риторики! Я сам умію мудрувати, складати фрази для пояснення того, що не може бути пояснене, я сам можу повторити безліч афоризмів та «крилатих» думок відомих людей. Дайте мені таку відповідь, котра дорівнювала б суттю своєю Сонцю, Вітру, Воді, Землі, Повітрю, Вогню, щоб вона — та відповідь — уже не вимагала подальших пояснень. Скажіть же мені: навіщо ми хоронимо в землю близьких, далеких, рідних і нерідних, ворогів і байдужих? Навіщо йдемо вслід за ними, поповнюючи ґрунт, родючий гумус власними тілами? Невже лише для того, щоб хапнути свою порцію повітря, земних плодів, чи ковток джерельної води, а чи судорогу щастя в коханні, насолоду владолюбства або наукового пізнання?! Хто й навіщо запустив для нас страхітливу небесну карусель, що поглинула міріади життів і не хоче зупинятися досі, проте погрожує апокаліпсичною катастрофою?!

Скажіть мені, не мовчіть!

Проте навіщо я питаю у тих, хто позбавлений такого знання або ніколи й не думав про нього?

Ми змагаємося, шукаємо, кохаємо, будуємо, руйнуємо, прагнемо, вертаємося, вмираємо! Ми стверджуємо, проклинаємо, оспівуємо! Та найдивніше те, що здійснюємо ураган дій, не відаючи, хто ми й звідки?!

Не маючи критерію, не маючи розуміння самих себе — навіщо будувати й убивати? Може, варто зупинитися й оглянутися? Може, коли многі замисляться, то загадка з’ясується? І тоді ми з ясним розумінням завдань, за ВЕЛІННЯМ ДУХУ ІСТИНИ, а не ложних «законів», ринемось до нової дії, нового чуття, нової мислі, і тоді засяє Реальне Буття на попелищі «лежачого в злі світу», про який бідкалися і прадавні гностики та євангелісти, і сучасні поети, і гімалайські махатми та запорізькі характерники, чутливі діти сучасності і страждаючі матері всіх країн та віків, котрі дають життя всім сущим у страшних муках...

Друзі мої, рідні мої!

Я з побожністю цілую хрести на могилі батьків, родичів, пращурів і звертаюся до живих. Я не прощаюся з тими, хто замовк навіки в глибинах Праматері Геї. Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розмотати, розплутати «Гордіїв вузол» нашого спільного інферно-пекла. Розрубати його, як це робив колись Олександр, — неможливо! Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав’язли в трясовині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!

Ці рядки — спроба збагнути себе, тобто — збагнути Світ !..



Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги. (В цілім світі відоме його ремесло). Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги І урочий Світанок призначили - вельми таємне число.
Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово! Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі, Тим царям захотілось для тюремної брами обнову, Тому вкрай необхідні для
1 2 3 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник» жанру - Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"