Читати книгу - "Живий мох, Володимир Наумович Міхановський"

Задихаючись од швидкого бігу, Микола заглиблювався в зарості. Кір не одставав від нього ні на крок. Відчувши, що вибивається із сил, штурман подав команду, і Кір обережно підхопив його могутніми щупальцями. Тепер вони рухались значно швидше.

– Тримай курс до капітана, – повторював Микола, гарячково міркуючи, що робити далі. Променевий пістолет він залишив на «Сніжинці», – забув спохвату, – і тепер уся надія на щупальця Кіра та на його невеликий променемет, схований під панциром.

– Капітан іде нам назустріч, – повідомив Кір, безперервно обертаючи на бігу кущики антени. – Капітан прискорив ходу… Біжить… зупинився…

– Ну, ну? – квапив Микола.

– Капітана наздоганяє рухлива поверхня…

– Що ж то таке? – нетерпляче спитав штурман, коли Кір замовк. Але робот не відповідав: уперше він зустрівся з явищем, яке, не зміг пояснити.

«Нічого, – подумав Микола, не дочекавшись відповіді, – тут, на чужій планеті, ти, голубе, матимеш непогану практику. 1 в наступному польоті будеш більше знати й розуміти. Полечу і я з тобою в нову експедицію… Якщо живий залишуся…»

– Капітан зникає, – сказав раптом Кір.

– Як це – зникає? – у відчаї закричав Микола. – Шукай пильніше! Збільш потужність інфращупа!

– Потужність інфращупа гранична. Бачу лише тулуб капітана… Тільки голову… Обличчя… Капітана… нема…

– Вперед, вперед, – мов божевільний, повторював штурман. – Ми його знайдемо, хоч всю планету перериємо!

Темрява густішала, і, хоч Кір «бачив» у ній не гірше, ніж удень, Микола звелів йому ввімкнути прожектор. Тремтячий, плигаючий струмінь світла вихоплював з мороку то стовбур рослини, зігнутої, як кобра перед стрибком, то пучки блискучих ниток, що легко розривались від дотику.

«…Всередині конус був залитий мертвотним бузковим світлом. Коли очі трохи звикли, я став розрізняти окремі предмети.

Конічна вершина здіймалась високо вгору, гублячись у сутінках.

Я лежав, не маючи змоги поворухнутися, а наді мною, здіймаючись під купол, перетинались складні лінії невідомих конструкцій.

Раптом я відчув, що можу рухатись. Я підвівся і випростав занімілі руки й ноги. Тої ж хвилі мені легенько шпигнуло в колінах. Зробив кілька непевних кроків, і біль щез. Але варт було зупинитись, як у колінах знову зашпигало.

І я поволі пішов уперед. Нарешті попереду виник у хаосі дивовижних конструкцій невеликий овальний отвір. Я зупинився перед ним у нерішучості, і біль у колінах одразу став нестерпний.

Наважившись, поліз в отвір.

Стінки його були еластичні і пружні. Несподівано відчув під ногами порожняву і полетів униз, боляче вдарившись об тверду ввігнуту поверхню.

Люк, у який я впав, зачинився за мною з глухим стуком.

Трохи очумавшись після падіння, оглянувся. Стіни раптом замерехтіли аквамарином, і я зрозумів, що лежу на дні величезної сфери.

Потім підлога вислизнула з-під ніг. Схопитись і втриматись не було за що. Невідома сила підняла мене над підлогою. Я борсався в повітрі, безпомічний, мов кошеня, яке схопили за шкірки.

Приблизно в центрі сфери я завис, злегка гойдаючись. «Можливо, це збалансоване електромагнітне поле», – подумав я…»

Все сталося так швидко і настільки фантастично, що Микола до ладу не встиг і зміркувати.

Перед очима з’явився килим, сяючи різнокольоровими вогниками. Вогники швидко перебігали з місця на місце. Потім килим посунув на робота і людину.

І тоді Кір зробив те, що йому було наказано робити в разі гострої небезпеки: ввімкнув променемет…

Якась сила вдарила Миколу так, що в очах попливли кола і, відірвавши од робота, кинула на землю. Юр підплигнув угору і, падаючи, звалився набік. Щупальця його безпомічно засмикались.

А коли Микола отямився і звівся на лікоть – навколо вирувало полум’я… З усіх боків наступала рівна ревуча стіна вогню.

– Радіальна швидкість руху полум’я до центра кола – два сантиметри на секунду, – повідомив робот, знайшовши, нарешті, рівновагу.

«До центра, цебто до нас», – вжахнувся Микола.

– Скільки од нас до фронту?

– Сімдесят п’ять метрів по радіусу, – чітко, як завжди, відповів Кір.

Нестерпна спека дихала в обличчя.

І раптом високе полум’я щезло.

Микола стрибнув на робота – його обережно обхопило одне з щупалець. Пробігши метрів з п’ятдесят, робот різко зупинився. Микола глянув униз – о жах! – під ногами була прірва, на дні якої клекотіла темно-багряна лава. Вона підмивала берег, великі брили гучно обвалювались униз і, зіткнувшись з лавою, перетворювалися в пару.

– Спрямована реакція розпаду охопила грунт, – сказав Кір, повільно задкуючи.

– Кір, ми повинні припинити реакцію.

– Це неможливо. Вона припиниться, якщо радіус кола, всередині якого ми стоїмо, дорівнюватиме нулю.

За вогняною прірвою темніла пустельна рівнина.

– Треба перестрибнути, Кір!

– Неможливо, – відповів робот, моргаючи очима-фотоелементами.

– Чому? – Вони з Кіром помалу відступали до центра кола. – Адже для тебе, зважаючи на місцеву силу тяжіння…

– Ось, – Кір показав штурманові два перебиті щупальця.

– Де ж це ти, Кір? – Микола приторкнувся до пошкоджених щупалець.

– Коли падав на грунт.

Вогняне кільце звужувалось…

«…Стіни сфери, всередині якої я висів, світилися все яскравіше – аж очам було боляче. І раптом світло погасло. Щезли стіни, ніби розтанули. Тепер я висів у порожнечі. Десь у страшній далечині засвітився блакитний вогник. Другий, третій, четвертий… Разом вони утворили знайому конфігурацію. Проціон!

Внизу, під ногами, праворуч, ліворуч, над головою – скрізь спалахували зорі…

– Хто ви? – закричав я, і луна гучно повторила мій голос.

Отже, стіни не зникли? Просто вони стали прозорі. От би Кіра сюди, він би допоміг вирішити цю загадку.

Тільки я подумав про це – зоряне шатро погасло. Навколо мене безмовно закружляли в шаленому танці якісь сріблясті хмарки. Потім замість них з’явились оранжеві нитки, вони складалися в чудернацькі ієрогліфи. А може, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками рухались ієрогліфи. І деякі з них повторювались.

Я відчув сильний голод. На щастя, в мене був пакет НЗ.

Коли я почав їсти, екран погас, і на мене звідусіль ринуло проміння. Потім на невидимому екрані, що оточував мене, з’явився якийсь величезний пульсуючий клубок. Він ритмічно скорочувався, женучи темну рідину по гіллястих судинах. А це що? Хребет… Кінцівки. Шлунок, в який повільно опускається грудка їжі… Та це ж я!

Мене вивчають, ніби комаху під мікроскопом! Але де ж вони, ці істоти – хазяї планети? Чому вони не з’являються?

Мені здалось, що я плавко опускаюсь. І справді, через кілька секунд мої