Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"

– Поки що все чудово, – кажу я. – Саме вирішую, яку валізу обрати.

– О… – обертається Сьюз (губи в неї з одного боку яскраво-рожеві). – Може, ту маленьку кремову? Чи червоний портплед?

– Я думала про оцю, – кажу, витягаючи нову кислотно-зелену тверду валізу з-під ліжка. – Я її купила цими вихідними, і вона просто розкішна.

– Ого! – вигукує Сьюз, і очі в неї розширюються. – Бекс! Очманіти! Звідки це?

– «Фенвікс», – відповідаю я, широко всміхаючись. – Круто, правда?

– Це найкрутіша валіза, яку мені випадало бачити! – згоджується Сьюз, захоплено доторкаючись до неї пальцями. – То… скільки в тебе тепер дорожніх сумок?

Вона скидає очима на мою шафу, де вишикувалися коричнева шкіряна валіза, лакована дорожня сумка і три несесери.

– Ти ж бачиш, – кажу, трохи напружуючись. – Скільки треба.

Може, я останнім часом накупила й забагато сумок для багажу. Але річ у тому, що я їх давно не купувала, у мене була одна-єдина потерта полотняна торбинка. А відтак, кілька місяців тому, в самому серці «Гарродс» на мене зійшло неймовірне одкровення – таке, як ото на святого Павла дорогою в Мандалай. Сумки для багажу. І відтоді я відіграюся за всі згаяні роки.

До того ж кожному відомо, що хороша дорожня сумка – це інвестиція.

– В мене саме чай заварюється, – мовить Сьюз. – Хочеш?

– О так, будь ласка! – погоджуюсь я.

– З «Кіткатом»? – усміхається Сьюз.

– Звісно, з «Кіткатом».

У нас нещодавно гостював один товариш Сьюз, спав на нашій канапі, а поїхавши, залишив нам величезну коробку з сотнею «Кіткатів». Це просто чудесний подарунок на знак подяки, але через нього тепер увесь день ми їмо самі «Кіткати». Втім, як зазначила Сьюз учора ввечері, що швидше ми їх їмо, то швидше вони закінчуються – тож певною мірою це корисно для здоров’я – запихатися ними якнайбільше.

Сьюз виходить з кімнати, а я повертаюся до своєї валізи. Так. Зосередитись. Поскладати. Я справді маю впоратися швидко. Мені потрібен лише базовий, структурований, капсульний гардероб для короткого відпочинку в Сомерсеті. Я навіть склала перелік – з ним усе має бути зовсім легко й просто.

Джинси: двоє. Це легко. Потерті й не такі потерті.

Футболки:

Власне, треба троє джинсів. Я просто мушу взяти ті нові з «Дизель», вони крутезні, хоч і тіснуваті. Вдягатиму їх на кілька годин увечері абощо.

Футболки:

А, ще оті вкорочені з вишиваним візерунком з «Оазис», бо я їх жодного разу не вдягала. Але їх можна й не рахувати: це ж майже шорти. І взагалі, скільки того місця потрібно на джинси, правда ж?

Гаразд, джинсів, либонь, досить. Я завжди зможу взяти ще, коли захочу.

Футболки: на вибір. Так, подивимося. Звичайна біла, звісно ж. Ще сіра. Чорна вкорочена, чорна сорочка («Кельвін Кляйн»), ще одна чорна сорочка («Варегауз», але на вигляд крутіша), рожева без рукавів, рожева з блискітками, рожева…

Я зупиняюся, поклавши половину згорнутих футболок до валізи. Це просто маячня. Чи ж можу я передбачити, які футболки я схочу вдягти? У футболках головне – обирати їх уранці відповідно до свого настрою, як годинник чи ароматичні олійки. А що, як я прокинуся з думкою про футболку «Елвіс крутий!», а її не буде поряд?

Ви знаєте, я думаю, що просто візьму їх усі. Скільки того місця потрібно на футболки, правда ж? Я їх узагалі навряд чи помічу.

Я скидаю їх усі до валізи і додаю ще двійко зовсім коротеньких топів – ану ж знадобляться?

Чудово. Цей капсульний метод справді дуже допомагає. Гаразд, що там далі?

За десять хвилин Сьюз повертається до кімнати з двома чашками чаю і трьома «Кіткатами» на двох (ми обидві згодилися, що чотирьох батончиків забагато).

– Бери, – каже вона, а тоді пильніше приглядається до мене. – Бекс, у тебе все гаразд?

– Усе добре, – відповідаю я, відчуваючи, як порожевіли мої щоки. – Просто намагаюся скласти жилет, щоб він займав трохи менше місця.

Я вже спакувала джинсівку й шкіряну куртку, але у вересні не можна покладатися на погоду, правда ж? Сьогодні, приміром, жарко й сонячно, а завтра може випасти сніг. І що, як ми з Люком підемо на справжню прогулянку сільською місцевістю? До того ж цей розкішний жилет «Патаґонія» в мене вже так давно, а вдягала я його лише раз. Я намагаюся знову згорнути його, проте він вислизає з моїх рук на підлогу. Господи, це нагадує мені скаутські походи і намагання скласти спальний мішок так, щоб він умістився в торбинку.

– То на скільки, кажеш, ви їдете? – питає Сьюз.

– На три дні.

Я облишаю спроби втрамбувати жилет до розміру коробки сірників, і він радісно розгортається до попередньої форми. Злегка роздосадувана, опускаюся на ліжко і сьорбаю чаю. Ну, зовсім не второпаю, як іншим людям вдається пакуватися в такі маленькі сумки? Ці бізнесмени зі зверхнім обличчям, що прямують на літак з однією крихітною, мов коробка для взуття, валізкою на коліщатках… Як вони це роблять? У них чарівний стисливий одяг? Чи є якийсь таємний спосіб згорнути будь-що до розміру сірникової коробки?

– Чому б тобі не взяти ще й портплед? – пропонує Сьюз.

– Гадаєш, треба?

Я невпевнено розглядаю свою переповнену валізу. Якщо поміркувати, мені, може, й не потрібні три пари чобіт. Чи хутряна накидка.

А потім мені спадає на думку, що Сьюз майже завжди у вихідні кудись їздить і щоразу бере з собою одну маленьку дівчачу сумочку.

– Сьюз, а як ти пакуєшся? Маєш якусь систему?

– Ну не знаю, – вагається вона. – Мабуть, я й досі чиню так, як нас навчали в міс Бартон. Продумуєш убрання на кожен випадок – і дотримуєшся цього плану, – вона починає загинати пальці. – Наприклад… подорож, обід, посиденьки біля басейну, гра в теніс… – вона підводить очі. – Ага, а ще, кожну річ слід одягти щонайменше тричі.

Боже, ця Сьюз – просто геній. Вона знає багацько такого. Коли їй було вісімнадцять років, батьки послали її в Академію міс Бартон. Це таке розкішне місце в Лондоні, де навчають усяких потрібних штук, як-от говорити з єпископом чи виходити зі спортивного автомобіля в міні-спідниці. А