Читати книгу - "Кровна мста"

Минуло сім років. Тмутаракань

Вона прилітала до русів тоді, коли Мара і Морок розпускали свої чорні крила над землею Даждьбога. Подавала знак. Волхви бачили цю дивну птаху і йшли за нею, а вже за волхвами тягнулися цілі роди. Синьокрила Сва – так називали її далекі предки, що поклонялися Даждьбогові й Перуну. Споконвіку Сва вела їх до лукомор’я, і тоді вони йшли й сідали там городами і весями, ратилися, торгували і пасли скот, боролися з Великим Степом. Часом же Сва повертала на північ, і руси йшли за нею, осідаючи понад річками й озерами північними, полювали, рибалили, ратилися, боролися з Великим Лісом.

Його дідо – великий князь київський Святослав – вірив у птаху, йшов за нею. Так Сва знову привела русів на береги полуденні, до ласкавого моря.

– Не встоїмо – вельми много їх, – перервав роздуми князя боярин Середич. – Речу – ліпше в городі запертися.

Мстислав спідлоба поглядав на силу, що сунула на них, підраховував число войовничих касогів.

– Мій дід ніколи не запирався, не ховався за високими стінами. Сам копієм городи виймав.

Осівши в землі тмутараканській, Мстислав почав розширювати володіння, підкорювати під свою руку місцеві роди. Він із кожним днем дужчав, дружина його росла. Із Русі приходили потоки нових і нових воїв, що бажали знайти своє щастя на теплій південній землі. З аланами-ясами у князя був уже мир, лишилися касоги. Князь їх Редедя сусідству русів радий не був, тож ця війна визрівала вже давно.

Касоги стояли чорною стіною перед дружиною руською. Мстислав поглянув на своїх воїв, тоді звернувся до бояр та воєвод:

– Вую, поведеш чоло – будемо тримати удар. Тоді двома крилами ударимо з боків. Середич стане, як завше, на лівому…

Тут Мстислав задумався: кого ж поставити на праве, адже боярин Мирослав пішов до Києва з посольством.

– Сотника Волоса можна поставити, – підказав воєвода Вуй.

– Молод він ще вельми, – втрутився Середич.

– Волос добре б’ється – мужі підуть за ним, – спокійно стояв на своєму воєвода.

Так і вирішили.

Мстислав дивився на супротивника, намагаючись зрозуміти, у чому його сила. Їх було більше, і воїни з них хоробрі, зате за Мстиславом дружина досвідченіша і ліпше озброєна. Це буде важка битва, багато люду нині поляже.

Касоги чомусь нападати не поспішали. Раптом лава їхня розступилася, і наперед вийшов Редедя, Мстислав упізнав його відразу. Розвідники говорили, що володар касогів – справжній богатир. Так і є – у двох дружинах не знайдеться більшого за нього, справжній ведмідь. Ще й до пояса роздягся, до чого б це?

Тим часом Редедя спокійним кроком ішов у бік руської лави, поруч нього тримався товмач. Позаду воєводи Вуя став Сокол – непомильний стрілець – і почав поволі виймати стрілу із сагайдака. Мстислав зупинив його, сам пішов назустріч. Чого ж хоче князь касогів, може, передумав ратитися?

Вони стали один перед одним за півпольоту стріли. Товмач кричав навмисно голосно, аби почув не тільки Мстислав, але й обидві раті.

– Нащо нам губити свої дружини? Давай краще вийдемо та поборемося самі. Якщо ти переможеш, то візьмеш багатство моє, і жінку мою, і дітей моїх, і землю мою. Коли ж я переможу, то візьму твоє!

От що надумав хитрий касог! Скільки ж то треба мати вітру в пузі, аби побороти такого бугая? Певно, не одного вже супротивника скрутив у баранячий ріг. Що ж йому відповісти? Мстислав оглянувся назад – його вої чули ті слова, і дружина чекала відповіді свого князя. Запала тиша, залізна і холодна тиша, яка завше настає перед смертельним боєм.

Серце Мстиславове почало битися все частіше й частіше, але не від страху – від чогось іншого. У жилах закипала гаряча кров діда Святослава, і страх тут же відступив, а очі княжі запалали хижим вогнем.

– Хай буде так!

Обидві дружини загули: касоги дико, передчуваючи легку перемогу свого володаря, русичі ж обережно: вони знали силу Мстиславову, однак здоровенний Редедя надії у їх серця зовсім не вселяв.

Коли трохи стихло, товмач касогів знову крикнув:

– Не оружжям будемо битися, а боротьбою!

Мстислав рушив назад, по дорозі знімаючи шолом та розстібаючи кольчугу. Бояри вийшли назустріч.

– Ти здурів, Мстиславе! Чи ж не бачиш, на кого сунеш? – грубо запитав сивочолий Вуй.

– Не журися, воєводо, ще нині увечері будемо меди-вина пити, добро ворогів своїх паювати та пісень співати. Поможіть ліпше кольчугу зняти!

– Бійся зради, княже, аби не обдурили тебе бусурмани! – втрутився Середич.

– А ви напоготові будьте. Якщо підійму кулак, значить зрада. Бийте їх купно, одностайно, не давайте отямитися. Якщо ж руку підійму – то знак миру, – роздавав князь останні вказівки.

Видно було, що бояри не схвалювали його вчинку.

– А коли він тебе, княже, що тоді? Хто нас у бій поведе? – запитав Середич.

Мстислав гостро поглянув на нього.

– Ніякого бою не буде! Дав єсмь слово касогам.

– То що, віддати твою родину й город наш дикунам? – Середич ніяк не вгавав.

– На все воля Божа, – стримано відповів князь.

Бояри не відповіли нічого. Тим часом князь уже скинув сорочку й лишився голим до пояса. Тут наважився мовити Лука – алан по батькові:

– Княже, я добре знаю норов касогів: з того бою тільки один вийде живим. Редедя має ножа за поясом, тож і ти візьми.

Мстислав поглянув на нього, узяв ножа й засунув ззаду за пояс. Сказав:

– У тебе, Луко, бистрий кінь і гострий меч. У разі чого мчи