Читати книгу - "Горохове чудо"

У його генах жила дивовижна селянська працелюбність, успадкована від діда-прадіда. Він не знав спокою, він плекав свою ниву. Тільки на ній ріс не хліб, а — Слово. Борис Микитович устиг написати багато книг. Самий перелік їхніх назв зайняв би тут чимало місця. Він автор і «дорослих», і «дитячих» творів. Йому дано було однаково добре розуміти і юну, і не юну душі. У книгах Бориса Харчука постають яскраві — прикмети історії нашого багатостраждального народу, драматичні подробиці людських доль, розіп'ятих на перехрестях тієї історії. Його твори відомі не тільки на Україні, бо вони широко перекладалися й на інші мови народів нашої країни. Одне слово, без цього письменника сьогодні наша література була б збідненою.

Ця книжка виходить до шістдесятиріччя від дня народження Бориса Харчука. В ній зібрано, мабуть, найпоетичніші його твори для дітей. Марна річ їх переказувати чи ще раз рецензувати — все одно при такій розмові непомітно вивітрюється отой найголовніший чар літератури — музика, барва й аромат Слова. Ці твори треба читати. І тоді перед вашими очима зримо постане збідована ї згорьована стара Морозиха зі своїм сином Морозенком, за яким «вся Вкраїна плаче», і добрий Планетник, що хоче оселити в реальному житті казку, і міська дівчинка, що подружилася з собакою на ім’я Діана.

Розкривши цю книжку, ви потрапите на дивне дійство. Дійство сотворіння світу. Народження його і оживання в письменниковому слові. Якщо це буде ваша перша зустріч із Борисом Харчуком, то, я в цьому твердо переконаний, ви шукатимете нових зустрічей із його книгами, це буде зустріч без прощання. Тим більше, що сьогодні з’являються нові й нові твори письменника, які через різні причини не були опубліковані за його життя, а поряд з ними перевидаються і вже добре знані з багатьох раніших видань.

Вже після смерті письменника було надруковано його публіцистичну статтю «Слово і народ», у якій він пристрасно стає на захист рідної мови. Є там такі слова: «Нещасна неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів. Щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців…»

У цих словах одразу пізнається характер Бориса Харчука, людини, що так не любила безплідних розмов, а якщо вже починала говорити, то — тільки по суті, тільки для того, щоб сказати дуже важливе.

Оті слова письменника — його заповіт усім нам. Щоб ми завжди пам'ятали, що без рідного Слова світ для нас німий. І ми в ньому — німі.

Пам’ятаймо про це. Бережім рідне Слово.

І воно завжди відкриватиме нам у собі найбільшу таїну — сотворіння світу.

Михайло Слабошпицький

З народних уст

На ринковому майдані стук і грюк: зводять видовищний поміст, розставляють дубові лави. Будуть четвертувати відчайдуха-повстанця, завдаватимуть кари злодієві-розбійнику а чи каратимуть відьму?

Ні, повстання, наймізерніші на нього надії придушено вогнем і мечем, а самі подумки притлумлено. Злодій-розбійник ховається в пущі. Відьма теж десь принишкла зі своїм чаклуванням.

То виявлятимуть дотепність і майстровитість хлопці-кобзарі. Хіба дурно вчилися не один рік? Струна буде побивати струну, і змагатимуться голоси. Чия візьме?

Чахкають сокири, вистукують молотки, і здається, що навіть луна допитується: «Чия?.. Чия?..»

З такої нагоди на міській околиці — за ринком, на оболоні,— горять кострища. Смажать поросят і дебелих кабанців, яких одній людині не втримати в руках. Печуть гусей та індиків, свійських і диких качок. Не в одному казанці киплять волячі стегна, смажаться вепри й оленячі телятка. Жваві шинкарі не мають спочинку, невсипущі пекарі пруть хурами калачі та бублики, а пронози-крамарі розвішують найдивніші товари.

Місто шумить, місто гуде: в усіх на устах імена братів-близнюків Прохора й Олюся Манюків: хто кого переможе?

На оболоні гук:

— Пиворізи, в кого горло сухе, а руки трусяться до оковитої, закладайтесь: Олюсь чи Прохор?

Всі стани — все поспільство у немалому шалі й захваті, бо вихід на люди молодих кобзарів — то величне свято, то неабияка церемонія. В народній пам’яті збереглось: давно, ще перед повстанням, коли старі кобзарі-майстри виводили своїх вихованців на майдан, — горе було партачеві-фальшивнику: йому розбивали кобзу на голові, проганяючи геть, щоб ніколи не поганив святого діла…

Кобза — сестра шаблі, але гостріша — вона підіймала месницькі руки на ворога. Так було до повстання. А як буде тепер? Кого визнають за справжнього кобзаря, а кого — за лжеструнника? Чій й тепер невдасі розтрощать кобзу об його безталанну голову? І це вчинить, як заведено, вславлений переможець.

Ще кроплять водою та підмітають майдан, ще на помості біліє стружка, а на нього висаджується моторний крем’язень. Він у шапці з пером, у малиновім кунтуші — це шляхтич Буковинський. Крутнув вуса, щоб стирчали догори, і заволав:

— Слово гонору! — звертаючись до теслів, їхніх підмогачів, наймитів та підмітайлів: — Я викотив не одне барило вина і меду. Довго вони томилися у льохах, аж настала їхня пора. Вони ваші! Тільки ж ви плещіть мені за Прохора!

Його голосисте волання чути і на оболоні, і в місті.

— Прохор візьме — слово гонору! Мої вина шумкі, мої меди вистояні. Нап’єтеся досхочу.

Він передихав, а котрийсь з підмітайлів упік:

— Ой, не кажи гоп, як не перескочив.

Буковський крутнувсь, косуючи навколо очима, але не встиг нічого відповісти: брама ринку відчинилася, і він хвацько зіскочив з помосту.

З брами бундючно виступали урядовці — райці магістрату. Для них лави з килимами. За райцями — сунули горді шляхтичі й ще погордливіші шляхтянки. їх теж чекали лави, вкриті ще барвистішими килимами. Тоді посунули купці,