Читати книгу - "Женя і Синько"

Але дверці зачинилися перед моїм носом, трамвай рушив і хутко зник за поворотом, я навіть не встиг свиснути йому вслід. Та ще більша прикрість спіткала мене наступної миті. Слідом за трамваєм рухався багатотонний вантажний КрАЗ з панелями і бетономішалкою на кузові. Заднім колесом цей гігант переїхав мого кашкета, зробивши з нього натуральний омлет.

Прошу дирекцію школи розібратися по суті справи і покарати порушника, а також стягти з громадянки Цибулько штраф сумою 13 крб. 43 коп., що становить вартість форменого кашкета, приведеного з вини тієї ж громадянки до повної непридатності.

Молодший сержант міліції Євген Мстиславович Рябошапка

— Ну, що ви на це скажете, голубонько? — спитав директор школи й повів бровою на рапорт; він помовчав, похукав на череп кімерійця, і вже ніби звернувся до нашого далекого предка-кочівника: — Що воно в біса за ручка, га? Всі як змовились: ручка та ручка! Та ще й волохата!

Директор стомлено подивився на дівчину, поторохкав пальцями по столу. Те означало: ну-ну, чекаємо відповіді!

А Женя — саме тому, що її викликали в кабінет і вимагали від неї відповіді, — уперлась, замкнулась, як черепашка, й скоса блимала на директорову лисину. Хоч кого-кого, а директора можна було не боятися. Ні лаяти, ні читати моралей не буде. Не такий він чоловік.

Петро Максимович, як на думку Жені, людина взагалі особлива. Він був якийсь нетутешній і нетеперішній, немовби із тих часів, давніх, про які розповідав на уроках історії. Ходив у широких старомодних штанях, у такому ж широкому піджаку, носив темні галстуки і взагалі мав вигляд суворої, мовчазної людини.

Точно за дзвінком приходив на урок, клав журнал на високу учительську кафедру і важко опускався на стілець. Сидів, примруживши очі, ніби щось згадуючи. З першої парти Жені видно було легенький шовковий пух на його голові, крізь який просвічувалась лискучо-жовта, схожа на голландський сир, лисина, покопана дрібними ямочками.

Якусь мить директор мовчав.

А Женя — проглядаючи його лисину наскрізь — бачила: в директоровій голові ще кипіла пекельна керівницька робота. Там гриміли дзвінки, відбувались наради, семінари, засідання, там складалися плани й графіки, затверджувались заходи, вислуховувались скарги й сварки. І над усім цим витав тютюновий дим, прокочувався важкий приглушений гул, як перед виверженням вулкану; в тому гулі спліталися людські голоси, телефонні й коридорні дзвінки, скрегіт трамвая із вулиці й нерівний уривчастий стукіт хворого директорового серця.

Словом, приносив Петро Максимович із собою у клас всю свою канцелярію і першу мить сидів, невладний вирватись із тьми-тьмущої своїх щоденних клопотів. Він сидів, важко віддихуючись. Очі його були прикриті сухими мішкуватими повіками.

П’ятий «А» притихав. А Женя з острахом дивилась на сіре, якесь змертвіле директорове обличчя.

Не розплющуючи очей, Петро Максимович питав:

— Усі в класі?

Черговий підскакував і коротко бовкав:

— Усі!

І тоді директор починав урок.

Говорив він тихим голосом, весь час відкашлювався, бо в нього пересихало горло. По класу лилась його спокійна, трохи шелестлива мова, його задумлива розповідь: про могутнього володаря Єгипту Ехнатона, про фараонову дружину, найбільшу красуню Сходу Нефертіті. Тепер, казав директор, дуже модні кулони з її зображенням — золотою голівкою. Навіть дівчатка з вашого класу (тут директор впівока зиркав по рядах і впівгуби усміхався) носять такі кулони, а коли я спитав одну вашу модницю (і директор зиркнув на задню парту, де гордо сиділа Віола Зайченко й потріпувала накокошеною індіанською гривкою), коли я спитав, хто така Нефертіті, і кивнув на її кулон, то ваша подруга приголомшила мене, старого, епохальним відкриттям: вона сказала, що Нефертіті — це польська співачка...

По класу пройшовся легенький шелест — в усіх розтулилися губи, всі водночас перевели подих.

А директор говорив далі.

Може, саме тому, щоб почути його неголосну (і завжди чомусь зажурену) розповідь, клас притихав, слухав уважно, а коли Бен чи хтось із хлопців починав вовтузитись за партою, Петро Максимович уривав свою мову і з якимось болем дивився на того учня. На сухому зжовклому обличчі директора відбивалась давня втома й печаль. Навіть Бен не витримував цього погляду — втихомирювався.

Викликавши учня до Дошки, директор сидів, схиливши голову набік, і болісно морщився — може, його турбувала давня воєнна виразка шлунка, а може, для нього було мукою слухати, як п’ятикласник безбожно плутає Ахілла з Есхілом, а першу Пунічну війну з Троянською.

Дослухавши «геніального плутаника» до кінця, директор питав:

— Ну, що тобі, голубчику, поставити? Трійку чи четвірку?

У таких випадках рідко хто наважувався просити більше. Тільки Бен одного разу взяв та й бухнув не задумуючись:

— Ставте п’ятірку!

— Гаразд, — погодився директор; він спокійно підвів очі на Бена, з цікавістю оглянув цього веселого, добре

вгодованого хлопця, повного сил і здоров’я, що зараз — дещо недбало — стояв перед класом і подригував коліном.

— Гаразд, — повторив директор. — Я поставлю тобі п’ятірку. Але при одній умові: прочитай мені напам’ять уривок з Гесіода, з поеми «Робота і дні», де говориться про п’ять віків: золотий, срібний і так далі...

— Що, що? — витягнув шию Бен, зображуючи крайнє здивування.

— Про п’ять віків. Я вам задавав на позакласне читання, — і Петро Максимович процитував:

Спершу безсмертні боги, що їх на Олімпі оселя,

Вік золотий дарували для смертних, наділених словом,

Люди жили, мов боги ті, безжурні і світлі душею...

Бен прижмурив свої голубі, свої чарівно красиві, як у героя ковбойського фільму, очі. Прижмурившись, він постояв хвилину в глибокій задумі, ніби й справді згадував подальші рядки з Гесіода.

— Ні, — з гідністю вимовив Бен. — Не прочитаю. Забув.

— Що ж, буває, — погодився директор (а губи його стулилися в іронічну посмішку). — Буває. Тоді простіше запитання: що взагалі ти знаєш про