Читати книгу - "Слідами змови"

Зачепити нас було важче. Але все-таки він знайшов спосіб.

В долині понад річкою тяглися луги, що споконвіку вважалися за громадські. Я не кажу, що вони не належали нікому. Вони належали нам, Браунрігам, Белам і геть усім іншим фермерам, що сторіччями обробляли Лонсдейлські землі. І хай би хто посмів обгородити ті луги кам'яною стіною і назвати їх своїми — хоч би навіть він був чоловік грошовитий і звався «сером».

Саме так і вчинив того літа сер Філіп.

Одного чудового ранку на лузі з'явилися його люди та й заходилися мурувати стіну. Більшість наших чоловіків тоді саме подалися в гори — я був у школі в Кезіку, — і коли містер Аткінсон прийшов усовістити напасників, вони погрозили, що вкинуть бідолашного старого в Грету. Отож перш ніж ми отямилися й зібралися на раду, стіна вже була зведена. Ми, звичайно, протестували, але запізнілий протест все одно що холодний куліш — з нього дуже мало пуття.

Сер Філіп збиткувався над нами. Він спитав, де наші папери на право власності, помахав сувоєм пожовклих документів, писаних латиною, які бозна про що свідчили, й визивно запропонував жалітися на нього в суд.

Але ніхто не хотів звертатися до суду. У нас не було грошей на адвокатів, та ми їм і не довіряли. До того ж, казав мій батько, з якого це доброго дива ми маємо принижуватися перед суддями, уклінно прохаючи їх повернути нам землю, що є й споконвіку була наша власність?

Ось чому тієї ночі долину сповнили рухливі тіні.

Від кожної ферми до умовленого місця прямували дорослі чоловіки й молоді хлопці. І умовленим місцем була стіна сера Філіпа Мортона.

Нова стіна виразно біліла проти місяця, що тим часом здійнявся вище й осипав її своїм промінням. Вже видно було лиця людей — білі, без звичайного рум'янцю. Люди віталися з нами й усміхалися, виблискуючи зубами. Все було майже точнісінько так, ніби ми збиралися полювати лисиць — не вистачало тільки собак.

Батько багатозначно скинув оком на місяць, що спокійно плив безкраїми небесними просторами, ніби «Золота лань»[1].

— Добру часину ми вибрали з вами, друзі, — якраз перед світом. Але перш ніж ми заходимося робити своє діло, я хотів нагадати всім, а надто нашим хлоп'ятам, на яку справу ми зважились.

Всі ми скупчилися навколо нього, і він примусив нас дати урочисту клятву, що ми нікому не прохопимось жодним словом про цю нічну пригоду. Сер Філіп нічого не вдіє з цілим селом, але якщо він матиме докази проти одного чи двох, то постарається зігнати на них всю свою злість.

— Держіться купи й тримайте язик за зубами, — скінчив мій батько. Потому він зумисне спроквола поплював на руки, приступив до стіни й штовхнув верхній ряд каміння. Ніколи не забуду, як заторохтіло, падаючи, дрібне каміння. Тепер уже відступати було нікуди.

Всі взялися до роботи, поклавши розвалити чудову стіну сера Філіпа.

Муровано її, звичайно, сухим способом, так, як у наших краях будують загін на овець. Грубі кам'яні брили не зв'язували вапном, а дбайливо припасовували одна до одної — потрібна була неабияка майстерність, щоб звести таку стіну, — а через рівні проміжки вставляли потрібного розміру та форми сполучні каменюки. Вправно змурована стіна не боялася зимових ураганів і снігопадів. Той мур, що його вибудував своїми руками під Бленкетрою мій дід, стоятиме ще довго навіть після моєї смерті.

А от стіну сера Філіпа чекала інша доля!

Нас було чоловік тридцять-сорок, і ми взялися до діла так завзято, наче косарі на сінокосі, коли з-над Дервентвотеру насувається громова туча. Скоро мої руки геть скривавилися — я поламав нігті об грубі кам'яні брили. Вам, певно, зроду не доводилося чути такого гуркоту: ми валяли стіну на всьому її протязі. Для нас це була величезна втіха — перетворити її на купу каміння. Навіть літні чоловіки реготалися, ніби школярі.

— Слухай-но, Пітере! — гукнув мені батько. — Біжи, хлопче, на дорогу та повартуй, щоб хто не застукав нас зненацька. А то містер Бел трохи нервується: він вважає, що нам треба про всяк випадок виставити сторожу.

— Невже він гадає, що ми робимо наскок на шотландських ворохобників? — мовив я, наслідуючи Томів голос.

Але, направду кажучи, я не шкодував, що мені трапилася така нагода. Руки в мене вже щеміли, а до того ж валяти стіну — досить одноманітна робота і десь за півгодини вже трохи набридає.

Я подався од річки вгору. Кезікську дорогу було видно навіть уночі — вона звивалася білою ясною стрічкою і щезала лише там, де чорні купи дубів, ясенів та берез ховали її від місячного проміння. Але я не міг озирнути дорогу до самого Пенріта, бо трохи далі вона звертала за гору. Я пройшов до повороту і поглянув здовж дороги на схід. Тепер я бачив її милі на дві, доки вона здіймалася схилами гори Бленкетри, котру я й досі вважаю за кращу гору в світі. Слід мені було лишитися біля повороту — адже звідти видно було новий дім сера Філіпа; я навіть бачив, як виблискували проти місячного світла його чудові скляні вікна, хоч дім стояв не менш як за три милі. Та мені кортіло до гурту — хотілося бачити людей, чути їхні жарти, стежити, як валиться та добряча стіна, ніби мури Ієрихона[2].

Отож; скинувши оком на дорогу, щоб переконатися, що на ній немає ні душі — користі од такого огляду було не більше, ніж од шовкових виступців у сніговицю, — я