Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

Гупаючи кованими черевиками, брязкаючи поясними карабінами, на подвір’я вбігли пожежники. Розмотуючись, до будиночка покотився клубок сплюснутого шланга. Але в цю мить у палаючому будинку щось затріщало, здригнулися, гойднулися стіни. Люди у дворі зойкнули, позадкували до хвіртки. На їхніх очах розломився і важко сів високий, критий черепицею дах. У небо шугонули міріади іскор…

Наталя прокинулася й одразу ж подивилася на тумбочку. Газети не було. Мабуть, мати сховала. Питати — марна річ: на її обличчі з’явиться вираз подиву, стенаючи плечима, вона скаже, що нічого не знає і навіть не розуміє, про що йдеться. Мила, чудова мама! Її делікатність часом може вбити людину. Вчора вона цілий вечір удавала, що газета аніскілечки не цікавить її, що це дрібниця, про яку не варто говорити, а вночі потай забрала газету. Наталя певна, що коли б мати могла, вона б скупила весь тираж. А яка з цього користь? Газету вже прочитало все місто, вся область. Та й не в газеті річ…

Невесело всміхаючись, Наталя встала, підійшла до навстіж одчиненого вікна, глянула на небо. Хоч би дощ пішов. А ще краще — хай налетить гроза, загуркоче грім, замигають блискавки, завиє вітер. Отоді б заритися в постіль і, натягнувши ковдру на голову, стиха, щоб не чула мама, заплакати. Та небо, як на зло, було чисте-чистісіньке: блакитне, лагідне.

Відкинувши пасмо темно-рудого волосся, що впало на очі, Наталя важко зітхнула. Помітивши, що з балкона протилежного будинку за нею стежить якийсь товстун у майці, вона показала йому язика і відійшла од вікна. Усі чоловіки однакові. І вона згадала маму. Тільки у мами все було складніше. У мами нічого просто не буває. Судячи з усього, вона любила того чоловіка, завдяки якому Наталя появилася на світ, хоча ніколи, навіть у думках, не називала його батьком. Вона нічого про нього не знала. Розмовляти з мамою на цю тему марно. Вона мовчить. Але Наталя знає, що мама все-таки любила йото. За що і як — це її таємниця. Мама ревно береже все, що лишилось у неї як пам’ять про нього: старенький фотоапарат, трофейний німецький кортик з вигадливо інкрустованою рукояткою і годинник «Омега».

Цих речей не можна торкатися. Це — реліквії. Мамина любов до цієї людини теж реліквія. До неї теж не можна доторкуватися… Так, у мами було інакше. А все одно це не робить честі батькові. Ні, таки всі чоловіки однакові. І ті, що були колись, і ті, що є тепер. Та годі про них. Наталю гнітить інше. Вчора вона остаточно розписалася в своїй нікчемності. Розписалася на аркуші паперу, вирваному з учнівського зошита. «Прошу звільнити з роботи…» Здавалося б, нічого страшного. Не впоралася з дорученим ділом. Може, вона помилилась у виборі професії? Буває ж так. І коли вчасно й чесно признатися в цьому, то ще можна виправити помилку. Адже їй тільки двадцять чотири роки. Не так давно її вважали здібною спортсменкою. Навіть пропонували тренерську роботу. А чого ж? Може, це справжнє покликання? А ще вона добре знає фотосправу. Теж непогана спеціальність. Та що казати: без роботи не сидітиме. Але зараз вона хоче одного: поїхати до моря і там цілими днями валятися на гарячому піску, плавати, грати у волейбол і ні про що не думати.

Робочий день у прокуратурі Жовтневого району щойно почався, але в довгому, чисто вимитому коридорі вже товпилися люди: свідки, викликані на допит, скаржники, адвокати…

Секретар прокуратури Євгенія Наумівна сказала, що передала заяву Дубовому і що той велів запросити Наталю, тільки-но вона прийде.

Дубовий зустрів Наталю вороже — навіть не запропонував сісти. Кілька хвилин він взагалі не помічав її, переглядаючи ранкову пошту. Потім підвів голову, відкинувся на спинку крісла, сказав, повільно розтягуючи слова:

— Два роки тому я зробив помилку, взявши вас на роботу. А мене ж попереджали…

Він замовк, чекав, що вона спитає, про що його попереджали. Проте Наталя не спитала. Знала, що Дубовий мав на увазі її стосунки з Савицьким — стосунки, до яких ні Дубовому, ні будь-кому іншому, крім неї самої і Савицького, не було ніякого діла…

— Мало того, що ви заплутали, замаринували цю просту, елементарну справу, — мовив Дубовий, — ви ще й порушили закон: образили честь і гідність радянської людини.

— Дурниці! — вирвалось у Наталі. — Ніхто не ображав, і якби не ваше втручання, я зуміла б довести…

— Охоче вірю, — перебив її Дубовий. — Ваші методи здобувати докази нерідко дають бажані наслідки. Бажані, а не об’єктивні! На щастя, — Дубовий підвівся і грізно ворухнув бровами, — з цими методами у нас покінчено назавжди!

Наталя хотіла щось сказати, але не змогла — забракло повітря. Рвучко повернувшись, вона вибігла в приймальню.

У себе в кабінеті розплакалась.

Зайшов Кравчук, старший уповноважений карного розшуку, чоловік сажневого зросту, колишній моряк, самбіст і базіка. Наталя одвернулася, щоб він не бачив її заплаканого обличчя. Усівшись навпроти, Кравчук мовчки подав їй пачку «Біломорканалу». Цигарку Наталя взяла машинально і навіть закурила, та, закашлявшись, сердито зиркнула на Кравчука.

— Іду, йду, — підвівся той, але не пішов. — Між іншим, — сказав, — учора мені теж мізки промивали. І, як ти, напевне, догадуєшся, через ту саму справу. Та я, на відміну од деяких нерозумних, заяви своєму начальству не подавав.

— Ще б пак, — посміхнулася Наталя, — ти ж розумака, Володю.

— Давай поговоримо серйозно, — зітхнув Кравчук і знову сів.

— Про статтю в газеті?

— Річ не в статті. Зрештою епізод з Нетребою — випадковість.

— Про що ж тоді говорити?

— А ось про що. Майже місяць ми крутили цю справу…

— Розслідували.

— Гаразд, хай буде розслідували. Але скажи, з якою ще справою ти стільки воловодилася? Не пам’ятаєш? Я теж. Місяць суцільного авралу: огляди, зйомки,