Читати книгу - "Заборонена кімната"

Він привітався зі мною стримано настільки, наскільки дозволяла моя зарплата. Це було точно зважене привітання. Ввічливе й холодне, але менш байдуже, ніж коли б я був лише кур'єром. Привітання слід було розуміти так: щойно із студентської лави, ще й тридцяти немає, новенький у фірмі, потрапив сюди за протекцією. Доктор Фассбендер ніколи не помилявся і завжди видобував із свого арсеналу потрібне привітання.

Його десниця вказала на стілець для відвідувачів.

— Можете сісти, пане Тердонк.

Я сів.

— Як давно ви у нас?

— Шість місяців.

— Увійшли в курс справи?

— Докладав усіх зусиль…

— Чув про це. Задоволені?

— Гм, гм… Так.

— Мій син цінує вас?

— Не знаю.

— Ви його не любите?

— Чи мушу я відповідати на це питання?

Вперше на його обличчі відбилося щось схоже на посмішку.

— Ні, — сказав шеф, і я замилувався його голосом. Вишколений і відрегульований, не голос, а справжнісінький інструмент. Я чув його колись під час виступу у суді. Це було давно, я тоді ще вчився, а й досі не забув.

— Ваш дядько питався про вас. Йому цікаво знати, як вам у нас ведеться.

Я ледве стримався, щоб не всміхнутись. Он звідки вітер повіва! Нехай! Мене ніколи не турбувало питання, як далеко поширюється вплив мого дядечка. Я тільки знав, що такий вплив існує, інколи він помітний, інколи ні, але завжди діє вчасно і в потрібному напрямку.

— Я сказав вашому дядькові, що ми задоволені вами, У всякому разі досі. Надалі побачимо.

— Від мене це мало залежить, — відповів я, силкуючись збагнути, чого він, власне, домагається. — Слава вашої контори зобов'язує.

Фассбендер знову несподівано посміхнувся і задоволено кивнув головою.

— Чудово. Довір'я і покора — ось чого я вимагаю здавна. Керуючись цим, можна піднестися, або… пропасти. Адже ви не бажаєте останнього?

— Ні, звичайно.

— Ми всі цього не хочемо, — лагідно зауважив він. — Я бачу, ми розуміємо один одного. Незабаром ви, очевидно, одержите кілька завдань, виконавши які, виправдаєте моє довір'я. Я покладаюсь на вас, пане Тердонк. — Він змахнув із столу удавану порошинку. — Коли побачитеся з дядьком, передайте йому, будь ласка, мої найкращі побажання.

Шеф злегка нахилив голову, і я зрозумів, що мушу забиратися геть. Підвівся, вклонився і попрямував до дверей, супроводжуваний поглядом совиних очей. Та це був цілком вдоволений погляд.

Кріс щось друкувала.

— Ну, — спитала вона, — що там?

— Дурниці. Маленький панегірик про моє велике майбутнє. — Я зітхнув. — Мені телефонували?

— Ні.

— Має подзвонити одна дама. Скажеш, що мене немає. Або краще — вмер. Учора поховали.

Кріс глянула на мене й осудливо похитала головою. Я люблю її очі, і через них я навіть ладен любити Кріс. Якби ж вона не була такою розважливою.

— Боягуз. — Кріс поставила на стіл кавоварку, налила води. — Згодом тобі все ж таки доведеться утихомиритися.

— Нудота, — сказав я. — Все від цього. А тобі не подобається?

Вода булькала. Запахло свіжою кавою.

— Мені просто цікаво знати, коли ти станеш дорослим, — холодно відповіла Кріс.

— Перехідний вік, — заперечив я, — це чудово!

Кріс насправді розсердилася. Я помітив це по її очах.

— Трохи більше розуму можна, зрештою, мати і в твоєму віці, — відрізала вона.

Задзижчав телефон. Кріс взяла трубку.

— Адвокатська контора «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»…

Вона чудово володіла своїм голосом, в ньому не залишилося і тіні нашої суперечки; голос звучав лагідно, люб'язно і тільки після другої фрази раптом став байдужим.

— А, це ви! Так, він тут. Хвилинку…

— Хто?

— Твій горілчаний братик, — відповіла Кріс, передаючи мені трубку.

Дзвонив Франк. Він волів знати, чи вільний у мене сьогодні вечір.

— Ще не знаю, — відповів я. — Ти хочеш запропонувати щось краще?

— Заходь до мене. Роздушимо по чашечці кави.

— Ти знову щось скомпонував?

— Лише кілька дрібниць. — Мені здалося, що він всміхається. — Хочеш послухати? Бо в понеділок я їх відсилаю.

— Гаразд. Буду. До побачення, — відповів я і поклав трубку.

Кріс знову сиділа за машинкою і друкувала.

— Франк — чудовий хлопець, — промовив я. — Якби тільки не писав отих шлягерів.

Кріс не відповіла. Вона завжди недочувала, коли мова заходила про Франка: не полюбляла його. А шкода, бо Франк був єдиним моїм другом. Блискучий піаніст, хоч генієм і не став. Зараз він запродався в «Едем». Вряди-годи я відвідував його там, потім ми їхали до нього, випивали по чарці віскі, теревенили або складали тексти до його пісеньок, які, однак, все не могли заполонити світ, бо, як пояснював Франк, ієрархія великих не терпіла появи сторонніх.

Я охоче заходив до Франка, його товариство ніколи мені не набридало. Одна тільки біда: живе він у чорта в зубах, аж на самісінькій околиці, в Другій Північній гавані.

— Ну, тепер гайда, та швидше! — сказав Франк, коли ми опівночі вийшли з «Едему». — Мені страшенно кортить