Читати книгу - "Роман шукає"

— Про Наполеона? Почав був, та телефон перебив, — згадав я.

— Він каже, що вчені недавно дослідили волосся Наполеона. І знайшли в ньому миш’як. Таким способом вони довели, що Наполеон був отруєний. Можливо, з їжею йому щоразу давали невеличкі дози отрути. А з цього, як він твердить, є й практична користь. Хоч би й та, що коли десь когось знову замислять отруїти, то принаймні миш’яку не вживатимуть. Бо розкритий злочин стає на перепоні іншим злочинам.

— Але полковник казав, що з цією справою можна не поспішати, оскільки вона вестиметься на добровільних засадах…

— Авжеж. Авжеж, — якось поспіхом відповів капітан Сидоренко.

Наш улюблений викладач, відомий криміналіст професор Саєнко казав нам, що для успішної роботи слідчого необхідний стіл, в якому було б не менше двох шухляд. Одна — для поточних справ, а друга, не менш важлива, має назву «довгий ящик». Мій стіл був із тумбою, тумба складалася із чотирьох шухляд, у нижчу я поклав теку й косу і перейшов до поточних справ.

Отже, моя перша справа… Як мені відомо з історії криміналістики, з подібною справою досі стикався тільки цар Соломон. Дві молоді жінки, що колись були подругами, лежали поруч у пологовому будинку й жили в одному гуртожитку, твердили, що немовля чоловічої статі місячного віку, з носиком, що нагадував їхні носи, належить їм. Тобто одна твердила, що немовля її дитина, а друга — що то її дитина.

Звичайно, і я міг би порадити розрізати немовлятко навпіл, як це колись зробив мудрий цар Соломон. Але рівень сучасної науки дозволяє нам вдаватися, може, й. до менш ефектних, але не менш дійових засобів. Досить мені було сказати, що в обох жінок і в немовляти візьмуть кров на аналіз, як одна з жінок витягла довідку з лікарні, де вказувалося, що вона тяжко хвора. І тут же зізналася, що вигадала все це через свою хворобу, що мала мертвонароджену дитину й більше дітей у неї не може бути, а подруга, як захоче, ще собі знайде… До речі, обидві жінки були незаміжні. Не знаю, чи керувався цар Соломон у своїх рішеннях кримінальним кодексом, але в наш час такі випадки, як той, що мені довелося розглядати, передбачені ст. 124 Кримінального кодексу Української РСР.

Історичний прецедент мала й друга справа. Колись королева Катерина Медичі отруїла кількох своїх близьких і знайомих, а також маловідомих їй людей. Майже так само вчинила куховарка із кафе «Затишок». З метою економії вона зробила соус із несвіжої сметани. Звісно, рівня Медичі вона не сягла, піхто з потерпілих не помер, але шлунки собі зіпсували кільканадцять відвідувачів «Затишку»…

Тільки-но я заглибився в куховарські таємниці виготовлення «фірмових» соусів із несвіжої сметани і калькуляцію обіду на 850 калорій, як мене викликали до полковника Іванова.

З гіркотою я переконався в тому, що поважний полковник Іванов має в своєму характері ті самі негативні риси, що й моя дружинонька. Різниця полягала тільки в тому, що Люді я міг на це обережно вказати, а полковнику аж ніяк. Я маю на увазі цілковиту непослідовність. Цими днями, в цьому ж кабінеті він мені казав, що із справою про вбивство тридцятилітньої давності можна не поспішати, оскільки вона розслідується на добровільних засадах. А зараз, тільки-но я переступив поріг, строго спитав:

— То що ви зробили з цією справою про вбивство лейтенанта Голобородька?

— Розпочав її з усією властивою мені енергією, — бадьоро відповів я. — А що, розкрились якісь нові обставини?

— Які обставини? — здивувався полковник, пронизуючи мене своїми очима-лазерами. — Це я від вас чекаю нових обставин!

Я переклав косу й теку у горішню шухляду і безпорадно спитав у Федора Васильовича, що мені далі з цим робити.

Федір Васильович зазирнув у мою шухляду, обережно, щоб не врізатись, поводив пальцем по лезу коси, недбало погортав пожовклі сторінки у теці, потім подивився на мене з веселим здивуванням і порадив пошукати когось із людей, що згадувались у справі.

— Адже хтось із них, напевно, ще живий, — сказав він із сумнівом і заходився складати з аркуша паперу невеличку коробочку.

Між іншим, я помітив, що у деяких співробітників управління на столах біля попільниць стоять такі самі рівненькі паперові коробочки. Попіл з сигарет тут чомусь струшують не в попільнички, а в оці коробочки. І от я вперше побачив, як їх виготовляють.

— Для чого ці коробочки? — не втримався я.

— О, — зрадів Федір Васильович. — То ви ще не знаєте цієї казочки?

— Ні.

Він узяв новий аркуш і, спритно складаючи його по діагоналі, а потім знову навкіс, почав розповідати:

— За старих часів, за царя Митрохи, коли людей було трохи, за царя Панька, як земля була тонка, за того царя, як не було й сухаря, як сніг горів, соломою гасили, а свині з походу йшли, був собі солдат Іван. І уклав він додому листа…

Аркуш, що його тримав Федір Васильович, тепер вже скидався на звичайний конверт.

— Передає солдат в листі уклін родичам, а було їх мало не все село. І ще пише він, що відпускають його додому на побивку. А бити його, солдата Івана, тепер нікому не вільно, бо він Георгіївський кавалер…

Аркуш перетворився на Георгіївський хрест.

— Пише солдат далі, що в дорогу дали йому нові чоботи…

Георгіївський хрест перетворився на чоботи.

— А ось і гімнастерка, і шаровари.

Спочатку було складено з паперу гімнастерку, два спритних рухи — і вже з тої гімнастерки вийшло щось подібне до штанів.

— Одягнув солдат новенький однострій, на грудях хрест об медаль срібно подзеленькує, на ногах чоботи порипують, іде солдат на побивку. Аж по дорозі річка — і нема перевозу. Сів солдат у човен, — Федір Васильович потяг за паперові ріжки, — ось він, солдатський човен. Та на човні тому ані кочетів, ані весел. «Вітрило поставлю», — вирішив солдат. Ось, бачите, і вітрило на човні. Прибув-таки солдат Іван